Основні правила укладання кредитного договору з фінансовими установами

Кредитна установа, як і банківська, є різновидом фінансової установи, відтак, на неї поширюються відповідні положення Цивільного й Господарського кодексів України, а також Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі – Закон). Оскільки діяльність з надання кредитів за рахунок залучених коштів є ліцензованою, то відповідний різновид кредитної установи повинен здійснювати свою діяльність, керуючись також Ліцензійними умовами провадження діяльності з надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів кредитними установами, затвердженими розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 18 жовтня 2005 р. № 4802 (далі   - Ліцензійні умови).                

Однією з вимог Ліцензійних умов є надання кредитними установами фінансових кредитів клієнтам за місцезнаходженням установи або її відокремленого підрозділу. Ця вимога досить суворо намагається обмежити територію і мобільність надання послуг кредитною установою, оскільки певні аспекти діяльності агентів чи співробітників кредитної установи можуть прямо порушувати цю вимогу. Слід погодитись, що в Ліцензійних умовах йдеться саме про «надання», а не «видачу», позаяк ці терміни цілком послідовно розрізняє законодавство про банківську діяльність.

Кредит чи позика

Погляньмо ж на ці обмеження пильніше. Одразу ж впадає у вічі правова колізія стосовно визначення предмета діяльності кредитної установи. Згідно з Законом та Ліцензійними умовами предметом діяльності кредитної установи є надання фінансових кредитів. Фінансовий кредит визначений Законом як кошти, які надаються у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк та під процент. Таким чином, незважаючи на термін «фінансовий кредит», який нібито натякає на кредитний договір (і положення § 2 глави 71 ЦК України), зa lex specialis, яким є Закон, можна дійти висновку, що кредитна установа надає своїм клієнтам не кредит, а саме позику і, відповідно, застосовуються положення § 1 глави 71 ЦК України. Різниця між кредитом та позикою, відповідно до положень ЦК України, у деяких аспектах є досить значною, а для визначення моменту укладення договору – критичною. Дотримання положень про місце надання фінансового кредиту є ключовим моментом для забезпечення правомірності моделі господарювання фінансової установи. Відповідно до ст. 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей позичальнику. Таким чином, саме місце видачі грошей клієнтам кредитною установою є визначальним фактором для кваліфікації місця надання фінансового кредиту. Суперечність цього підходу сучасним вимогам і здоровому глузду має кілька наочних наслідків.

По-перше, якщо кредитна установа не може надавати фінансовий кредит клієнту поза межами своїх підрозділів, усі підрозділи повинні бути зареєстровані та відображені в ліцензії, на них отримані печатки тощо. Наскільки це гарантує впевненість боржникам – незрозуміло, адже вони вступають у стосунки з установою, яка розташована за сотні кілометрів, і саме там має капітал. До того ж під час видачі кредиту найбільший ризик – неповернення кредиту – несе саме фінансова установа, тож обмеження її можливості з обслуговування клієнтів через співробітників чи агентів не можна назвати цілком слушним. Це ж стосується і видачі кредиту кількома траншами – вибираючи техніку, наприклад, споживач змушений кожного разу приходити з додатковим візитом до кредитної установи.

По-друге, така вимога робить неможливим надання фінансового кредиту кредитною установою у безготівковій формі, оскільки така операція передбачає рух грошей на рахунках банківських установ (ведення рахунків – виключно банківський вид діяльності за ЗУ «Про банки та банківську діяльність»). Банківська установа в будь-якому випадку знаходиться за межами небанківської кредитної установи. Цей наслідок обмеження наражає кредитні установи на більші господарсько-управлінські ризики, пов’язані з суворими вимогами законодавства про обіг готівки, а також видатки із заходів безпеки у відділеннях, які видають кредити.

По-третє, місце укладення договору можна визначити в договорі, як це передбачено у ЦК України, отже, обмеження Ліцензійних умов як таке втрачає будь-яку доцільність, адже місце надання кредиту можна визначити у договірному порядку, наприклад, якщо підписання договору позики відбувається одночасно з передачею коштів.

Та й, по-четверте, за відсутності договірного визначення місця укладення таким вважають місце знаходження особи, яка зробила пропозицію його укласти (ст. 647 ЦК України). Юридична техніка дозволяє закріпити факт надходження пропозиції саме від кредитної установи.

Крім того, повертаючись до тлумачення природи «фінансового кредиту», слід зазначити, що право фінансової установи надавати кредити, спеціально встановлене ст. 1054 ЦК України, є фактично зведеним нанівець, за винятком кредитів, наданих за власні кошти (а не залучені). Тут стане у пригоді визначення залучених коштів у Ліцензійних умовах – такими не є кошти, … отримані за кредитними договорами від кредитних установ. Коло, як кажуть, замкнулося: а чи є залученими коштами ті, що отримані за договорами позики чи фінансового кредиту?

Є варіанти

Згадані суперечності могли б бути розв’язані у разі трактування фінансового кредиту саме як кредиту, а не позики. Відмінність кредиту від позики полягає не лише у специфічному суб’єктному складі, тобто кредитодавцеві. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором кредитодавець зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальнику. Це є ознакою консенсуальності договору, тоді як договір позики є реальним договором. Таким чином, у разі застосування до «фінансового кредиту» положень ЦК України про кредит, а не про позику, питання тлумачення «надання фінансового кредиту» і місця здійснення такої послуги розглядалося б іншим чином. Зокрема, акцент на зобов’язанні кредитодавця надати грошові кошти міг би означати, що наданням кредиту можна було б вважати не момент фактичної видачі кредитних коштів, а момент укладення кредитного договору, а місцем його надання – місце укладення такого договору. Це також зняло б суперечність стосовно можливості надання фінансового кредиту у безготівковій формі чи у формі сплати за товар (послугу) третій особі.

Зважаючи на викладені правила визначення місця укладення договору, пропозицією укласти договір, на наш погляд, є наданий кредитною установою остаточний варіант договору. У більшості випадків процедура виглядає саме так. Отже, оферентом виступає кредитна установа, а акцептує позичальник. Відповідно до ст. 647 ЦК України місцем укладення договору є зареєстроване місце знаходження кредитної установи, якщо в договорі не визначено інше.

З практичної точки зору, проте, виникає додаткова складність, якщо договором передбачені попередні умови для виникнення обов’язку кредитодавця надати грошові кошти позичальнику. В такому разі кредитні правовідносини за договором виникають лише у момент виконання останньої з попередніх умов, але місце укладення договору не змінюватиметься. Адже від часу підписання договору виникнення такого обов’язку вже не залежить від волі сторін – зобов’язання виникає за фактом виконання попередньої умови. Звичайно, кожна сторона зобов’язання, аж до моменту фактичного надання кредитних коштів, може відмовитися від правовідносин – як за законом (ст. 1056 ЦК України), так і, виходячи з практики, за договором. А за законодавством про права споживачів споживач може без великої шкоди для себе скористатися правом відмови від договору впродовж 14 календарних днів після отримання кредитних коштів. Проте таке право існує у сторін і за відсутності у договорі попередніх умов.

Якщо ж виходити з того, що Держфінпослуг у Ліцензійних умовах встановлює вимоги до місця виконання договору про фінансовий кредит у частині надання коштів, отримуємо приблизно ті ж негативні наслідки, що і у випадку з місцем укладення договору позики: неможливість надання безготівкових коштів, збільшення адміністративних витрат і ризиків з безпеки кредитних установ. До того ж така концепція суперечить цивілістичному принципові визначення місця виконання зобов’язань: за абз. 4) ч. 1 ст. 532 ЦК України виконання за грошовим зобов’язанням має відбуватися за місцем проживання кредитора. У зобов’язанні з передачі коштів кредитором є позичальник, отже, Держфінпослуг намагається поставити його у менш вигідне становище, ніж закон; тобто фактично звужує права позичальника, який у багатьох випадках є фізичною особою – споживачем.

До того ж, якщо є комерційний представник (комерційний посередник) для фактичного надання коштів за межами кредитної установи, це допомагає уникнути формального порушення вимог Держфінпослуг. Адже комерційний представник може представляти одночасно кілька сторін правочину за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом (ч. 2 ст. 243 ЦК України). Відповідно, комерційний представник може за довіреністю від позичальника як підписати договір, так і отримати кошти за договором, незалежно від того, є він позикою або кредитом за цивільно-правовою природою.

Як бачимо, очевидні техніко-юридичні погрішності спричиняють наслідки величезного практичного значення у правозастосуванні цілого інституту фінансових послуг й стримують розвиток цього сектора. Цілком очевидним є те, що чинні формулювання Закону і Ліцензійних умов обмежують вхід на ринок нових гравців через невизначеність регуляторного режиму. Крім того, законодавство стримує запровадження як потенційними, так і існуючими фінансовими установами, нових послуг, й, відповідно, посилення конкуренції між учасниками ринку, що, врешті-решт, відбилося б на підвищенні якості послуг, від чого виграв би, насамперед, споживач. Але коли регулятор буде так само зацікавлений в усуненні обмежень розвитку зазначених напрямів ринку фінансових послуг як і учасники ринку, то цілком природно буде очікувати, що зазначені невідповідності будуть усунуті й кредитні установи зможуть стати ближчими до споживача у прямому і переносному значенні. Громадські місця зарясніють оголошеннями – «готівка додому – просто!».

Правові аспекти укладання кредитних договорів

Типові помилки при укладанні кредитних договорів.

Сучасний розвиток підприємництва в значній мірі залежить від ефективної діяльності банківської системи України. Важливим аспектом у цьому відношенні є кредитний ринок, що забезпечує реальну можливість отримати необхідні ресурси і здатність фінансових установ їх надати.

Дослідження має на меті виявити окремі правові недоліки забезпечення проведення кредитування в Україні та запропонувати практичні поради, які б забезпечили дієвий механізм захисту майнових прав суб’єктів цих відносин.

Ситуація, що зараз склалася у процесі укладання та виконання кредитних договорів свідчить про те, що учасники відносин недостатньо приділяють увагу таким питанням: укладаються договори з юридичними особами, представники яких не мають належних повноважень; включення до умов кредитного договору права кредитора змінювати відсоткову ставку в односторонньому порядку; недодержання встановленої законом форми договору, подання позовів філіями банку, які не мають належних повноважень представляти банк в господарському процесі. Це говорить про явний перекіс в бік економічної сторони договорів, з одночасним нехтуванням юридичної суті справи. Ґрунтовність цього висновку підтверджується „Результатами узагальнення судової практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням і виконанням кредитних договорів", зробленої Вищим арбітражним судом України.

Таким чином, виникає потреба вироблення ефективних юридичних рекомендацій, що допоможуть правильно зорієнтуватися підприємцям при укладанні і реалізації договорів, що опосередковують кредитні відносини.

Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Враховуючи те, що кредитні правовідносини виникають на основі двосторонніх договорів, що містять взаємні права і обов'язки сторін і поєднують правову і економічну природу, надто важливими є умови дійсності цих угод. Відповідно до ст. 638 Цивільного Кодексу України, яка дублюється ч. 2 ст. 180 Господарського кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Першою вимогою до чинності кредитного договору є погодження сторонами усіх істотних умов кредитного договору. Вони встановлюються наступними нормативно-правовими актами: 1) Цивільним Кодексом України (ст. ст. 1048 – 1052, 1054); 2) Господарським Кодексом України (ст. 345); 3) Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (ст. 6). Відповідно до них істотними умовами виступають: мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, порядок зміни і припинення дії договору, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору. При цьому банк як сторона договору повинен  додатково дотримуватися вимог статті 49 «Кредитні операції» закону України «Про банки і банківську діяльність»: «Банк зобов'язаний при наданні кредитів додержуватись основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватись встановлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків. Банк не може надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки, що виплачується ним по депозитах. Виняток можна робити лише у разі, якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків».

По-друге, кредитний договір має укладатися обов'язково у письмовій формі. Він повинен підписуватися особами, належним чином уповноваженими на це установчими документами, довіреністю і скріплюється печатками. Офіційним підтвердженням повноважень особи можуть слугувати документи, що підтверджують факт обрання або призначення керівників підприємства (укладання з ними контракту) та витяг зі Статуту, що встановлює його повноваження; інші документи, які згідно з законодавством підтверджують повноваження представників. При чому недодержання письмової форми тягне його нікчемність та не створює ніяких правових наслідків, окрім тих, що пов’язані з його нікчемністю.

 По-третє, учасники кредитних правовідносин повинні мати необхідний об’єм  цивільної дієздатності. Відповідно до статей 91, 92 Цивільного Кодексу України правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення, а набуває вона прав і обов'язків через свої органи, які діють у відповідності з установчими документами і законом. У відповідності зі ст. 34 ЦК України повну цивільну дієздатність має фізична особа, що досягла 18 років (загальні умови). Підтвердженням дієздатності осіб слугують офіційні документи: статут, свідоцтво про державну реєстрацію, довідка про внесення до ЄДРПОУ для юридичних осіб; паспорт громадянина України чи інший документ, що посвідчує громадянство відповідно до вимог Закону України „Про громадянство" - для фізичних осіб. Для фізичних осіб-підприємців - паспорт та свідоцтво про державну реєстрацію. Відповідно до ст. 50 ЦК України: «державна реєстрація фізичної особи-підприємця з видачею відповідного свідотства є необхідною умовою здійснення підприємницької діяльності». Надаються їх нотаріально посвідчені копії або  копії, видані органом, що провів відповідну реєстрацію.

По-четверте, сторони у порядку, встановленому ст. ст. 641 - 646 ЦК України та ст. 181 Господарського кодексу України погоджують вищезазначені істотні умови договору. Пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. Особа, яка прийняла пропозицію, може відкликати свою відповідь про її прийняття, повідомивши про це особу, яка зробила пропозицію укласти договір, до моменту або в момент одержання нею відповіді про прийняття пропозиції. Тому, договір є укладений після моменту одержання особою, яка направила пропозицію з усіма істотними умовами відповіді про її прийняття.

По-п’яте, волевиявлення учасників угоди повинно бути вільним і відповідати їх внутрішній волі. Добровільність укладення кредитного договору виявляється у вільному обранні банку, до якого звертається клієнт, а також вирішення з банком питання про можливість оформлення відносин з цим клієнтом; добровільне погодження майбутніх прав і обов’язків сторін у рамках закону.

По-шосте, враховуючи підвищений ризик проведення кредитування, варто передбачити у договорі механізм забезпечення виконання позичальником своїх зобов'язань. Найбільш оптимальними формами слугують застава (іпотека) та банківська гарантія. Правовою основою їх застосування слугують: Цивільний та Земельний кодекси України, закони України «Про заставу», «Про іпотеку», «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», «Про іпотечні облігації».  У разі неможливості їх застосування – використовується страхування ризику невиконання боржником грошового зобов’язання. Страхування приводиться у відповідності з Цивільним та Господарським кодексами України та законом України «Про страхування». Порядок, строки, розмір страхового відшкодування та інші істотні умови, відповідно до зазначених норм погоджуються сторонами у встановленому порядку і письмово оформлюються.  

Отже, погоджені у встановленому порядку та письмовій формі істотні умови кредитного договору гарантують дійсність укладеної між сторонами угоди. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі, якщо в процесі реалізації взаємних прав і обов’язків за договором у однієї із сторін виникне обґрунтоване бажання змінити одну з істотних умов ця сторона повинна враховувати наступне. Відповідно до правил, закріплених у ст. ст. 651 - 654 ЦК України та ст. 188 Господарського  кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даного рішення, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду. У разі зміни договору зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо; у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.  Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Нове цивільне законодавство досить виважено врегулювало договірні відносини, а саме: встановило принцип свободи договору (ст. ст. 6, 627 ЦК України). Це означає, що сторони є вільними у визначені умов кредитного договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості. Досить цікавими є наступні поради. У кредитних договорах, що пропонуються банком клієнту досить часто зустрічається така умова, що визначає право банку в односторонньому порядку змінювати процентну ставку по наданому кредиту. Проте, сторони є вільними у погодженні всіх умов, і, згідно ст. 651 ЦК України взаємно можуть погодити недопустимість одностороннього порядку зміни цієї умови договору.

При укладенні кредитних угод, як свідчить досвід клієнти досить часто не приділяють уваги санкціям за невиконання умов договору, що зумовлює негативні наслідки для останніх. Тому при підписанні угоди варто звернути на це особливу увагу, запропонувавши окремі пропозиції по їх зміні, реалізуючі своє право на  свободу договору. Сучасний стан ринку банківських послуг, посилення конкуренції у цій сфері примусить банки проводити більш гнучку договірну політику. І останнє на чому слід зосередити увагу. Умови сплати штрафів та пені, які встановлюються в  кредитному договору повинні відповідати правилам статей 549 – 552 ЦК України, що варто перевіряти при їх погодженні. Відповідно до зазначених статей недопустимим є включення до умов договору можливості нарахування процентів на неустойку, навіть при наявності прострочення сплати попереднього платежу по кредиту і процентам відповідно до графіка. Тобто, пеня нараховується на кожну окрему суму несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання, відповідно до графіку виконання договору.

 Актами цивільного законодавства не встановлено прямої заборони на обмеження строку нарахування пені. Стаття 549  лише встановлює, що неустойка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. У такому разі при реалізації свого права на вільне взаємне визначення умов договору обмежити шляхом погодження нарахування пені певним строком (наприклад: пеня нараховується з дня, коли боржник повинен був виконати грошове зобов’язання або його частину, але не більше ніж за 30 днів).