– Що таке лiтература, текст зараз? Чи цi поняття потроху ототожнюються?

Я НЕ знаю, що е лiтература. Коли дiзнаешся як щось влаштовано, втрачаеться iнтерес. Не до всього звiсно, але потреба в лiтературi е менш критичною для бiльшости, анiж задоволення iнстинктiв (iнстинктивне задоволення?). Тому давай спробуемо окреслити вiдповiдь так: лiтература, це тексти, якi продаються, а текст це набiр знакiв (символiв, лiтер, гiероґлiфiв), який пiддаеться сприйманню як цiлiснiсть. Хотiв написати «пiддаеться прочитанню», проте вчасно згадав деякi твори Левченка i зупинився.

 – Класики. Живi класики.

 За тим, що таке класика i як нею стають, напрочуд цiкаво спостерiгати на прикладi структури електронних бiблiотек. У них загалом йде роздiлення на прозу сучасну й класичну, поезiя, що цiкаво, такого роздiлення не мае, частiше на «наша» та «iхня». Так от, коли наштовхуешся на факт, що, принаймнi, половина з тих, кого ти читаеш, любиш, поважаеш i хто ще живий чи нещодавно помер записанi в класику, виникае враження, що замiсть сексу ти займаешся некрофiлiею. Адже ти не просто читаеш тi книжки, якщо вони вартi того, ти ще й намагаешся iх осмислити, розкласти по поличках, дослiдити i радiти набутим знанням та досвiду. Класика ж для мене це тексти, що не пiдлягають оскарженню (вивченню, взагалi будь-якому сприйманню, окрiм канонiчного). Тексти мертвi. А мертвий текст – найгiрше, що взагалi може з ним трапитись. I тексти, якi менi цiкавi, я не визнаю за класику. Вони цiкавi менi зараз, я живу в ХХI сторiччi, значить це лiтература ХХI сторiччя.

Живий класик це не менший оксюморон, нiж Янукович-опозицiонер. Письменник, який визнае своi тексти, або тексти якого визнають мертвими, мае пiти з життя яким-небудь середньовiчним способом. Щоб вiдповiдати iмiджу.

 – Львiвський форум, Молоде Вино, Iрпiнь

 I що? Не зрозумiв питання. Конкурси, форуми.... Воно не мае стосунку до мене. Брати участь в конкурсах то надто нецiкаво. Там сидять люди, котрi не можуть оцiнити те, що ти пишеш. Вони для того застарi. Максимум, на що вони здатнi – визнати, що ти писати або вмiеш, або нi. Але для того необов’язково називатися метром i сидiти в журi. Для того треба прочитати. А оцi всi нашi двохтисячницькi нюанси... Вони iм геть недоступнi. Не вiдчувають вiдтiнкiв як язик сомель’е пiсля двохсот самогонки. Вони можуть визначити, що то вино, але якоi якости, якого року... От i тицяють масними пальчиками в пiдвiсну стелю й кличуть це небом. Я лавреатiв-дипломантiв Гранослова, Молодого Вина, Смолоскипу все свое мистецьке життя читаю. I знаеш, який висновок визрiв? Скiльки-небудь цiкавих iмен цi конкурси не дали. Вiдмiтили розкручених, якi i без того непогано почувалися, хiба що книжку на халяву за пару рокiв отримали. Оцiнили посереднiсть, котра б i рада, але не може. Не стоiть. А вiдкрити якесь цiнне, непересiчне iм’я... Не пригадую.

Ну от, розкритикував у друзки, а що пан iнтерв’юйований пропонуе натомiсть? Альтернатива яка? Вона е, але звучить то надто незвично для нашого вуха. Конкурси двотисячникiв мають проводити самi двохтисячники. Тi, якi себе зарекомендували, як непересiчнi особистостi з вибагливим смаком. Журi я тобi хоч зараз назву: вiд прозаiкiв Таня Малярчук та Любчик Дереш, вiд поетiв Катя Калитко та Галя Ткачук, в драматурґii менш обiзнаний, промовчу, вiд лiтературноi журналiстики ти з Уль’яновим цiлком пiдходящi кандидатури. Треба буде розширити – не проблема. Оцей проект в «Оксii» ми зараз i розробляемо, але покищо то секрет, тому нiкому анiтелень.

Двохтисячники, точнiше лiтературнi об’еднання мають брати участь у всiх ярмарках-форумах, що на територii Украiни проходять. Щоби в рамках кожного з них був фестиваль молодоi чогось-там. А для того, щоб люди могли не тiльки послухати, а й придбати, треба видавництво нульових, це я теж пробую колупати. Щоб передавати досвiд, потрiбен потужний портал з розумною i закоханою в справу командою, не черговий клон самвидаву, а, радше, критично орiентований форум, де б велася стрiчка найсвiжiших мистецьких ґрантiв, конкурсiв та проектiв i тобi не потрiбно було швендятись трьома iнтернетами (нашим, москальським та захiдним), щоби зiбрати ту iнфу, щоби твори, котрi ти виставляеш розбиралися на фотони i тобi пояснювали, де i в чому ти помилився, щоби постiйно писався посiбник зi створення, розкрутки й зростання мистецькоi орґанiзацii – от, що потрiбно. Я щиро дивуюся, що нiкому то не спало на думку ранiше i я не можу привести список сайтiв, на яких е хоча б елементи необхiдного. Маразм i злочинна бездiяльнiсть :).

Усе iнтерв’ю незабаром на Точцi! 

Якщо маете запитання до модераторiв чи авторiв – надсилайте: k.o.s@ukrpost.net

Якщо хочете стати дiйовою особою нашоi п’еси – пишiть: k.o.s@ukrpost.net

C L O S E  T O  T H E  F L A M E

Вибране iз здобуткiв авторiв Точки. Вибране для них самих, iхнiх колег та широкого читацького кола. Якщо ви поки що належите до останньоi категорii, сподiваюсь, тепер вже знаете, де i як розмiстити власнi здобутки?

Не гортайте сторiнку в пошуках лiнка: www.tochka.org.ua

Кiлька слiв про авторiв – зайва рiч. Нехай читач складаe власнi “кiлька слiв”, без ангажування чи то навiть сугестii з нашого боку.

**************************************************************************************************************************

Марiя Козиренко

список публiкацiй автора: http://www.tochka.org.ua/view.php?uid=&view=author&id=36

Переплутала годинник iз компасом...

Переплутала годинник iз компасом
I довго ходила по колу,
Доки не пробило
Опiв на осiнь.

Час iти далi...

**************************************************************************************************************************

горобчук богдан-олег

список публiкацiй автора: http://www.tochka.iatp.org.ua/view.php?uid=&view=author&id=30  

ти тут

на ранок надходять дiди
у сутiнi бавляться дiти
я мушу тебе знайти
я мушу тебе зустрiти (с) SoAD

я там де межа я сам
один з елементiв межi
менi про тебе казав
хтось наднезбагненно чужий

ця нiч як безмежжя рук
у iнше безмежжя дивиться
я б радо спинив свiй рух
i я б в тобi ощасливився

ти десь я шукаю тебе
цей морок моiх пiдошов
уже несуттевий тепер
ти тут. я тебе знайшов

**************************************************************************************************************************

Стефан Полек

Iсторiя кохання Лейли i Меджнуна

* * *

Нотатка №1

- Менi два пива i сто грам, - так розпочинаеться мiй вечiр i закiнчуеться день. Потiм вибираю вiльне мiсце, подалi, в кутку. П’ю. Курю. I коли язик починае заплiтатися, почуваю себе майже щасливим.

Нотатка №5

Тобi ще рано говорити про те, чого ти насправдi не знаеш. Бо кожне твое слово стае порожнiм звуком, доповнюючи гори iншого бiблiотечного непотребу. Кожна написана тобою сторiнка – всього лиш одна з варiацiй ( якщо не точна копiя) сторiнки з Книги казок, сторiнки з Книги пiсень, сторiнки з Книги мiфiв, сторiнки з Книги комедiй, сторiнки iз священноi Книги... Можна продовжувати цей довжелезний список далi i далi, але жодного сенсу в цьому немае. Для мене уся ця писанина е всього лиш одним з найбiльш пiдходящих варiантiв пiдтвердження мого iснування, моя роль цiлком усвiдомлена i приречена.

Нотатка №9

Лейла... Цей набiр звукiв тхне сентиментальнiстю i високими почуттями. Ле-й-ла. Саме так: Ле-й-ла. А не: Лей-ла чи Ле-йла. Нiхто не знав iсторii ii життя (i зараз також нiхто з певнiстю не скаже хто вона, звiдки вона, i ще десятки питань, що вiдносяться до неi та ii iменi, залишенi без вiдповiдi). Було невiдомо скiльки рокiв прожила вона на цьому свiтi: сто, двiстi чи триста. Час не залишив на ii тiлi жодних вiдмiток, якi б дали нам право робити якiсь висновки про ii вiк. Ii душа була захована далеко вiд кожного з нас – тому й цей варiант не надто нам допоможе. Кажуть, нiби вона жила на однiй з околиць мiста, але на якiй з них, не говорячи вже про вулицю чи будинок, абсолютно нам/вам/iм/всiм не вiдомо. Так само не ясно хто ii батьки, чи вони у неi е (i чи взагалi були колись, хоча в непорочне зачаття я схильний вiрити якнайменше); а ще: як щодо родичiв чи друзiв? Нi, це не ефемерний образ, який не мае свого матерiального вираження у плотi, це не фантазiя i не галюцинацiя, просто Автор виявив бажання створити дiвчину саме такою, якою вона i постае/постала/постане у цьому Текстi. Жодних зауваг з приводу нереалiстичности/реалiстичности/фантастичности/божевiльности... (так i читаемо: три крапки) Героiнi/Автора Автор не приймае, використовуючи свое положення владики-диктатора у власному Текстi (правда, Автор не заперечуе у майбутньому можливостi демократизацii всерединi Тексту, особливо, якщо свавiлля Автора пiдiйде до повного лiтературного маразму. Але в такому випадку Автор помре i на його мiсце оберуть Скрип тора ((брехня!) плюс ще одна заувага - („I коли ж нарештi зникнуть i Автори, i Скриптори, а на iх мiсце прийде Читач, залишений наодинцi з Об’еднаним Текстом”, - зауважуе Бог з машини))). Правда ж багато тавтологiй?..

Повна версiя: http://www.tochka.org.ua/view.php?uid=&view=text&id=836

**************************************************************************************************************************

Анастасiя Шиманська

Oportet vivere

Оповiдання присвячую людинi, якiй варто
було б присвятити роман.

1
Тулились одна до одноi двi пташки, сидiли на гiлцi серед пишноi зеленi й дзвiнко спiвали. Спiвали вiд радостi, вiд любовi, що переповнювала iхнi крихiтнi серця. Серця, що завжди прагнуть волi, висоти, чистоi, небесноi, i такоi ж любовi. Вiтер пестив усе, що зустрiчав на своему шляху, i тим самим будив до нових прагнень. Пташки вiд того вiдчуття заливались ще голоснiше, стрiмкiше, наче то була перша й остання, едина пiсня iхнього такого земного i такого небесного кохання...

3
Багато людей живе з думкою про непотрiбнiсть iншим. Але змирившись з непоправнiстю й власним безсиллям перед моральними законами планети, не звертаеться увага на „потрiбностi”. Людина все рiвно живе з iншими i часто для iнших. Нехай навiть вони того не цiнують. Та бувають моменти, коли те безсилля перетворюеться в розпач. Розпач вiд того, що могло б бути, але нема.
Вмовкла навiть тиша. Набралась, ввiбрала гiркоту, ковзнула i впала на подушку сльоза. Маленька горошина розтеклась i перетворилась в плямку. Господи, скiльки ж то треба горошинок, щоб вся подушка змокла? Скiльки вона вже плаче? Хотiла встати з лiжка, але вiдчула, що слабiе тiло. Вся енергiя – в солонiй мокротi подушки. Болить всерединi. Отже, сльози тi були марними. Багато було марного. Але вже було...
Погляд спинився на годиннику. Вже дванадцята! Зiбравши залишки життевих сил, рвонула тiло вгору. Iй треба щось вирiшувати. На жаль, навiть вдома вона не вдома. Все колись закiнчуеться.

Поiзд „Львiв – Киiв”. Знову цi огиднi сльози. Знову цi допитливi погляди. Рiдний Львiв втiкае з кожною секундою, вiддаляючись на десятки рокiв. Сизуватий дим „Парламенту”. Тремтiння рук. В життевих дорогах зворотного ходу нема. Що зроблено, те зроблено. Коли емоцii перемагають розум, вчинки пояснення не визнають.
Вона думала про батькiв, про нього. Коли вони помiтять, як вона iх обдурила, обiкрала (в сумочцi досить вагома сума), то зненавидять назавжди. Вона скористалась довiрою, любов’ю, зрештою добротою своiх близьких. Iй боляче, соромно й одночасно байдуже. Вона вiльна!
До Киева ще зовсiм небагато. А там вiдразу на лiтак. Вона переглядала фотографii, що встигла забрати. Найтеплiшi спогади. Та навiщо пташцi золота клiтка, якщо iй треба простори небес? Пiд руку потрапили книжки, що лежали в сумцi. Одна з них була iспансько-украiнським розмовником. Buenas tardes, Iспанiе. Вона усмiхнулась. То справдi була особлива жiнка.
Сонце пiднiмалось. Свiтило на бiлий снiг, гралось з ним в невiдому гру. Можливо, вона востанне ступае по заснiженiй землi. Востанне бачить Украiну. „Вибачте, але так сталось”. Над нею пролетiли двi пташки. I вона згадала свiй сон. Про парочку таких самих пташок, що спiвали небесноi чистоти голосами про щастя, волю, любов. Мов серце стиснула чиясь рука...
Oportet vivere. Треба жити. Справдi, треба...
Вiд тiеi думки мiцна рука щезла з серця. Вiдпустила. Лiтак на Севiлью пiднявся над украiнською землею. Прекраснi парки i сади, мусульманськi архiтектурнi пам’ятники, фламенко i корида. Обличчя смаглявого Iспанця в аеропортi...

Повна версiя: http://www.tochka.org.ua/view.php?uid=&view=text&id=841

К Н И Ж К А.  П Р О С Т I Р  П Р И Д А Т Н О С Т I

Отже, наша критика. Маете iнший погляд на висвiтленi видання, хочете полемiзувати з авторами критичних статей – надсилайте коментарi: k.o.s@ukrpost.net

**************************************************************************************************************************

* Роман Лихограй

Василь Шкляр “Ключ”

Роман “Ключ” назвали культовим. Це мали б засвiдчити зiбрана колекцiя нагород, неодноразове перевидання i ажiотаж, створений довкола нього рiзного роду ЗМI. Твiр охрестили еротичним, мiстичним, фiлософським, окультним i навiть магiчним (особисто я б останнi два положення без вагань вiдкинув).

Це було 4 роки тому.

А взагалi, детектив як детектив. Без питань – до когорти низькопробноi попси вiн не належить, але на масовiсть розрахований i пiд гаслом “Лiтература не для всiх” не йде. Саме цим i можна було пояснити його тодiшню популярнiсть – коли немало украiнських письменникiв писали i читали своi твори один для одного, Шкляр пише твiр для всiх, та ще й детектив – жанр, що користуеться певною популярнiстю у всiх колах читачiв. За таких умов роману для популярностi треба було просто бути не графоманським. Вiн таким не був. I нехай головний герой скiльки хоче кидаеться своiми розумними французькими виразами, розмiрковуе над магiею чисел i корчить з себе iнтелектуала, а автор штовхае свою фiлософiю апологii рiдного дому направо i налiво, твiр все одно залишаеться простим у коренi. Нiхто не каже, що це погано. Це безумовно було кроком вперед, бо для конкурентноздатностi сучасноi украiнськоi лiтератури, вона частково повинна стати масовою. Хоч це i нелегке завдання.

“Ключ” – детектив доволi цiкавий, хоч i позбавлений частково життевоi правди. Авторський стиль чiткий та зрозумiлий. Шкляр пише просто i професiйно як про речi простi, так i про складнiшi та заплутанiшi. Твiр рiвний та логiчно побудований. Нiяких рiзких коливань чи прискорень не вiдбуваеться. Усе – стабiльно.

Головний герой, до рук якого потрапляе ключ вiд чужоi квартири, живе там, як вiн думае, до повернення господаря. Але той, здаеться, уже нiколи не повернеться. Розчавлений вагою чужих стiн та стривожений iнтригою нерозгаданоi таемницi, пан Крайнiй починае пошук загадкового власника квартири, щоб звiльнитись вiд тягаря чужого дому.

Загалом, роман належить до тих, якi цiкаво дочитати до кiнця. Тому жалкувати про те, що почали, не доведеться. Не знаю наскiльки вiн дотягуе до рiвня “культового”, але на рiвнi “пристойного” “Ключ” точно присутнiй. Бо не факт, що з часу виходу його у 2001 роцi, украiнська лiтература дала кращий твiр у жанрi детективу.

***************************************************************************************************************************

 * Олексiй Демченко

„Людинець” Василя Кожелянка

„Людинець” – чергова „дефiляда” вiд Василя Кожелянка. Визначити жанр цього твору надзвичайно важко. Авторське визначення „роман” е досить умовним. Бiльше навiть пiдходить визначення „збiрка оповiдань”. Твiр складаеться з 17 епiзодiв, якi поеднанi мiж собою деякими спiльними персонажами та наскрiзним „украiноцентризмом”. Вiн тут усюди. Можна сказати, що усi утаемниченi, хто точно знае, що саме Украiна е центром не лише Европи, а й усього свiту (а може навiть й Всесвiту) отримали ще один лiтературний манiфест.

Сама назва „Людинець” розшифровуеться автором як „звiринець для людей”. I якщо вдаватися до таких високих категорiй, як „художнiй простiр” роману, то це такий собi „Людинець пана Бога”, в центрi якого, звичайно ж, рiдна Украiна.

У романi можна знайти величезну кiлькiсть пародiй на суспiльних дiячiв, як нещодавнього минулого, так i сьогодення. Деякi пiзнаються одразу, iншi - так i залишаються незрозумiлими. Яскраво змальованою постае столична богема, включно, навiть й самим автором, який в одному з епiзодiв розповiдае героевi про свiй попереднiй роман.

Е тут й елементи фантастики, побудованi в жанрi пародii на американськi блокбастери де вiдчайдушний американський герой рятуе всесвiт (i навiть недоумкуватих европейцiв – може i вони ще й колись на щось згодяться) вiд страшенноi космiчноi загрози. Тiльки от герой вже не якийсь там „янкi”, а мужнiй генерал Вiйськово-Космiчних сил Украiни...

Характерною рисою е унiверсалiзм роману: його можна читати у вiльний час, без особливого напруження, зупиняючись хiба що на особливо вдалих приколах вiд Кожелянка, а можна шукати пiдтекст, якого також вистачае. I тодi можна докопатися навiть до критики деяких утопiчних моделей державотворення... Але наврядче тут варто заглиблюватися у цю тему. Нехай краще тi, хто мають таке бажання, зроблять це самостiйно.

О
АО
АОО
ПАВЛО
ПОПАСИ
КОРООВУ

Михайль Семенко,

Сiльський пейзаж

Зустрiнемось за два тижнi або на www.tochka.org.ua!

Маєте запитання, пропозицii, цiкавi матерiали - звертайтесь: k.o.s@ukrpost.net

Бережiть себе i своiх близьких.