Нині перед вами, шановне панство, людина, що є постійним автором нашого сайту, активним дописувачем у форумі 

(http://www.litforum.net.ua/index.php?showforum=13) 

i взагалі оригінальна особистість – Віта Велес.

 Люди! Читайте оголошення або

Як я знайшла „Точку”.

Знаєте, є дві речі, на які я рідко звертаю увагу: написи на стінах у громадському туалеті та оголошення в універі. Проте, 

очевидно, той, хто тоді, восени, на аркуші формату А4 нашкрябав величезними літерами

www.tochka.org.ua

і залишив все це диво висіти в(на) стінах рідного ІФу, не помилився. Власне, мене як людину, яка весь час „жила в Інтернеті” 

й брала
звідти все, що тільки можна було взяти, цікавив не сам зміст сайту, а те ЩО ЦЕ САЙТ, більше того, сайт, з можливістю 

розміщення на ньому своїх публікацій (я ніколи не прагнула й не прагну ду публічності, але livejournal – ледь не єдине місце, де 

я на той час викладала свої „погляди” – вже не відповідав моїм вимогам). Вже перший  візит на „Точку”
ознаменувався появою у

 голові думки: „Так...Напевно, я тут надовго”...

„Ту бі о нот ту бі” або

Чому я й досі тут 

Я завжди була впевнена, що не люблю читати. Не просто „не люблю”, а навіть НЕНАВИДЖУ. Проте лише тут змінила свою думку 

на абсолютно протилежну. Звичайно, в цьому вбачається не тільки заслуга „Точки”, але, принаймні, вона стала початком і поштовхом. 

Саме тут, прочитавши твори  як молодих літераторів-початківців, так і вже досить відомих людей, я буквально „пра-азрєла” і, як мені тепер

 здається, потрапила в своє літературне середовище. Потім довго й нудно,
як Гамлет, сумнівалась: друкувати тут щось чи не треба. Врешті-решт, 

думки моїх „Інь” та „Янь” зійшлися на першому варіанті, адже  „Точка” – це безпрограшна лотерея, де ти нічим не ризикуєш. 

 Одна невизначена свідомість.

Про мене?

Що ж… Я – це я. Можливо, це – найскладніше із усіх можливих запитань, але спробую відповісти на нього тезами, щоб не бути багатослівною.

Отже,
я

 - обожнюю запитання без відповідей і ненавиджу риторичні запитання

 - люблю сучасне мистецтво і ненавиджу, коли люди заздрять і коли в транспорті хтось слухає радіо „Шансон” 

 - люблю темні кольори і спілкування із світлими яскваривими особистостями 

 - люблю море, свободу, „Четвер” і морозиво-пломбір

 - найбільшою цінністю життя вважаю своїх батьків, сім’ю, друзів, спілкування та ідеї

 - ненавиджу невизначеність, але ніяк не можу її позбутися

 - вірю в Бога, власні сили, вічне кохання і пермогу демократії

 - відмовляюся вірити у те, у що вірити відмовляюся

 - люблю осінь і ненавиджу надто маленькі парасольки

 - люблю тварин і ненавиджу, коли їх хтось не любить

 - люблю життя і ненавиджу плітки 

 - люблю плакати від
радості, малювати світанки, пити вітер, закривати очі і не думати

 - не вмію витрачати час на рекламу власного Я і не хочу вміти ображатись

 - не вмію брехати
і казати абсолютну правду

 Не вважаю свою писанину цілковитим відображенням власних думок, але лише складовою частиною 

однієї невизначеної свідомості, саме тому можу писати одне, а думати абсолютно інше і навпаки. Зрештою, 

дати лад своїм думкам, або ж визначитись, яка з них вірна, а яка – ні, не можу. Не маю життєвого кредо. 

Не маю кінцевої мети життя. Не маю стереотипів.

Вже сьогодні думаю про завтра і пишаюсь тим, що я

 - А  Б  С  О  Л  Ю  Т  Н  О         Щ  А  С  Л  И  В  А! 

***

Коли сонце скотилося за розкуйовджений зимовим лихим вітром гребінь лісу, коли над землею одна по одній зашурхотіли безформні, тихі, небезпечні тіні, коли кроки перехожих із квапливих, заклопотаних і неуважних зробилися квапливими, обережними й сторожкими, на околиці містечка в одноповерховій низькій хаті з пласким верхом стиха рипнули двері. По той бік вулиці від хати, за старою покручено липою, зірвалося два зітхання, що розрізнити б змогло тільки надзвичайно чутливе вухо. Хованець і нявка напружено спостерігали за відхиленими дверима, з яких з’явилися дві темні постаті. Лихоманковий рум’янець на їхніх щоках світився навіть у сутінках.

Не озираючися, дві постаті посунули розбитою дорогою в напрямку містечка. Швидко оминали вони ліхтарі, обходили одиноких перехожих, рухались уздовж парканів.

– Де вони пішли? – пхнув хованець нявку плечем. Та нервово сіпнулася.

– Важко здогадатися?

– До нього?.. – захриплим басом прогарчав хованець.

– А де ж іще?

– Зроби щось! Ти ж хату їм запечатувала!

– Печаті не стало і на день, – зашипіла нявка роздратовано. – Ти ж бачив. Що я ще маю зробити? Правда, є в мене один план...
Хованець мимоволі позадкував від неї.

* * *

– Вас провести? Де ви живете? – спитав Орест, стоячи на порозі материного будинку. Ліна, запхавши маленькі руки без рукавичок у кишені зеленої дублянки, спустилася з ґанку.

– Я в готелі. Тут зовсім близько. І автобус прямий ходить, тому не турбуйтеся, дякую.
Хованець незадоволено гавкнув.

– Бачите, – мовив Орест, – і пес каже, що треба провести.

– Ні, ні, – зашарілася Ліна, – дякую. Я прекрасно доїду сама. Тут у вас тихо, не те що в Києві…

– Ну, до зустрічі, – сказав Орест, простягаючи Ліні руку й затримуючи її долоню в своїй знову, здалося, на мить довше, ніж треба. Ліна зашарілася ще полум’яніше, але вечір сховав усі фарби. – Ні, ми все-таки доведемо вас до автобуса, нам же теж уже їхати час...

Вони мовчки, супроводжувані темним, як хмара, Хованцем, дійшли до зупинки, і майже одразу над’їхало два автобуси – в протилежні боки. Ліна заскочила на підніжку й помахала Орестові рукою. Дві половинки дверей зійшлися докупи, й автобус розтанув у темряві.
Орест перетнув дорогу й собі сів ув автобус. Жовтий автобус помалу сунув дорогою, а він думав про матір, про Святослава Пилиповича і про цю дивну жінку-журналістку, більше схожу на дівча, на школярку-бешкетницю, яка не ходить, а весь час бігає, ледь нахилившись уперед, ніби тягне її кудись одній їй відома мета. Він усміхнувся сам до себе, поплескав Хованця по крутому загривку.

Автобус зупинився, і чоловіка та пса сховала в своїх обіймах вулиця. У кінці провулку темними обрисами вже маячів їхній будинок. Зараз вони відчинять дверять, увімкнуть в усіх кімнатах світло, розганяючи пустку, що причаїлася по кутках за той день, що їх не було вдома, вони відкриють кватирку, впустивши до хати вологого, свіжого повітря, і крізь неї вийдуть надвір і розчиняться в сутінках усі жахи, що оплели серце. І все буде так, як має бути.
-----------------------

Повна версія уривку: http://www.tochka.iatp.org.ua/view.php?uid=&view=text&id=549

**************************************************************************************************************************

Роман Лихограй

список публiкацiй автора: http://www.tochka.iatp.org.ua/view.php?uid=&view=author&id=8

Диспенсація

А іноді вривається у тіло,
Бажання прокинутися вмить,
Прокрастися у світ як він ще спить,
Й крізь простирало бить ножем осатаніло.

**************************************************************************************************************************

Віта Велес

список публiкацiй автора: http://www.tochka.iatp.org.ua/view.php?uid=&view=author&id=41

Tribute to M. Gandi

Іноді мені здається, що я вже помер. (і чому помер Махатма Ґанді?).
Так. Я помер. Мої занадто часті дежа в’ю лише підтверджують те, що я помер.
Помер. Так, як перші люди: спочатку – духовно, потім – фізично. А зараз я стою перед Богом. Не знаю навіть, про що з ним говорити. Я настільки гостро відчуваю непоєднуваність своїх душі й тіла, що готовий розірвати кожного, хто назве цю потвору в дзеркалі моїм ім’ям.
Я помер. Ось тепер стою перед Богом, і він мені показує моє життя. Не просто показує, а змушує переживати це все знову. А я, дурний, ще й досі іноді думаю, що живий, і що це – моє життя.
Дехто помирає, щоб підкреслити свій статус;
Дехто помирає, щоб мати модний імідж;
А я помер, бо мені подобається вдавати жертву. Мені подобається вдавати. Нумо, відгадайте, який із них справжній я!? (і чому помер Махатма Ґанді?). Що ви говорите? Ніхто не збирається оплачувати мої дурнуваті потреби? Врешті-решт, ви не останні мої спонсори. Піду здавати пляшки.

Насправді душі дуже схожі на пивні пляшки. Вони теж різнокольорові, здебільшого зелені та коричневі (світлі та темні), і всі мають однакову (0,07 грн.) ціну і кінець кінцем мають потрапити до пункту прийому склотари.

Я помер. Боже, прийми мою пляшку.

***************************************************************************************************************************

Эллана

список публiкацiй автора: http://www.tochka.iatp.org.ua/view.php?uid=&view=author&id=60

Не торкнуся

Не торкнуся тебе листами
про кохання своє нестямне,
не збентежу душі отрутою -
просто індекси переплутаю,

напишу невідому вулицю -
хай листи мої десь заблудяться,
і самотній поштар з цікавості
до нудоти їх начитається,

обпечеться об слово пристрасне -
і душа непомітно вислизне,
щиромовством моїм пробуджена
від пустельного сну байдужого,

і блукати піде між іншими
неприкаяними і грішними,
і шукати тепла самітниці.
І мою віднайти насмілиться...

А ти йтимеш по буднях, сяючий,
бо не знатимеш, випрядаючи
всепорядності сіре прядиво,
що тебе на любов обкрадено.

17.01.04
 

К Н И Ж К А.  П Р О С Т I Р  П Р И Д А Т Н О С Т I

Отже, наша критика. Маєте iнший погляд на висвiтленi видання, хочете полемiзувати з авторами критичних статей – надсилайте коментарi: k.o.s@ukrpost.net

**************************************************************************************************************************

* Сергій Параьнко

“Балади Блуднів” Миколи Чубука

Не буду описувати той стан душі, коли сяють виключно українські зорі над безмежжям абсолютно української землі, коли захлинається останній чорнобильський соловей, колі Марія яблука у пелені несе... То все пусте – порівняно із вічністю. Метакса.

Микола Чубук кидає в свою книгу, як в дзеркало, згустки агрегованого я, я відскакує енергією смутку та спокою, але в книгу дивиться вже інша людина – Ти, читачу. Автор вириває шматки з свого серця і годує ними страшного демона, але то вже не демон, це – Ти, читачу. Ткач магічного тексту моєї генетичної пам’яті тягне ниті розпеченої сірої речовини зі своєї макітри, щоб склеїти магічне павутиння, в яке потрапиш Ти, читачу. Автор вибухає та гасне разом з нами, тобою і мною. Вириває підземний шлях, заходить з тилу і штурмує зони стародавнього жалю. Незрозумілого смуткоспокою української землі.

Галерея несвідомих замальовок об’єднаних назвою. Цим пояснюються американські гірки тексту. З початку лізеш, видряпуєшся, тягнешся, відтягуєшся у гору, а потім шалено поринаєш в пласти речень та абзаців, летиш униз до холодних Атлантичних вод, з яких знов дряпаєшся підтягуючись в гору за новими зануреннями. Чубук напрочуд сексуальний, але це не перетворює “Балади Блуднів” на “Те, що на споді” Покальчука чи “Житіє гаремноє” Юрія Винничука. Микола Чубук снайпер, не масова зброя.

Він вб’є тебе однією лише фразою. Всі інші будуть лише приготуванням. Затамувати подих, затим повільно натиснути на гачок. “...Ой, ти ж чубчик мій кучерявий...” З мене досить!

... Я входив в океан, і теплі хвилі пестили ноги мої. І ступав я далі, вглиб, по коліна. І струменіла в мені сила. А потім по пояс увійшов. Ледь не зомлів – лагідно й погідно на душі стало. Так буває, ніби дістався протилежного берега. По серце заглибився. Защеміло млосно. Але течія повела. І хвилі, зойкнувши, замкнулися над моєю головою.

Прочитай цю книгу, читачу. І ми будемо разом. Ти і я.

***************************************************************************************************************************

* Маргарита Лангенбах

Для починаючих ангелонищівників, або Ще трошки про

Любко Дереш „Поклоніння ящірці: Перший поверх: як нищити ангелів”
Так і проситься дописка „в собі”. Нищити ангелів у собі, чим герої Дереша у даному випадку займаються. І, треба відзначити, цілком вдало. Ще один варіант назви, який можна було б запропонувати пану автору – „Наочний посібник з ампутації крилець. Для янголів і не тільки”.
Це було щось на кшталт рекламної паузи. Отже, коли вважати, що реклама спрацювала і ви купили вищезгадане творіння, давайте зазирнемо всередину.
Коли оцінювати суворо об”єктивно, з парнаських, так би мовити, висот свого критично-елітарного погляду (а власний погляд зазвичай видається найвищим, надто коли ти й собі маєш якесь стосування до літератури), це, звісно, не геніально, не Література з великої-превеликої „Л”. Але я пропоную сприймати книжку перш за все як щось „для душі”, а потоді вже як внесок у літературну\культурну скарбницю. А ще пропоную згадати, що завжди треба з чогось починати, і далеко не завжди перша-друга спроба переростає у повнокровне явище. Тож вибачливо оминаємо „зеленуватість” даної книжки і дивимося у зміст.

Що ж ми бачимо? Перше, що кидається в очі – щиросерде зізнання головного ангелонищівника Міська: „Це не я. Це все він. (Місько Крвавіч “Я і Дереш”)”. І дійсно, коли прибрати неодмінний грим, який художня література накладає на твір, важко позбутися враження, що створено його на аж надто відомих авторові речах. Настільки „рідних”, що аж щеміти десь там починає. До речі, коли звернутися до інших Дерешевих книжок, того ж „Культу”, це здається ще очевиднішим. Думаю, користуючись нагодою, варто спитати автора, поки він ще не здобув посмертної слави, що ж це насправді – майстерна гра, талановите „вживання” в образ, чи, все-таки, старий-добрий автобіографізм (що аж ніяк не применшує Дерешевого таланту, бо ж спробуй виклади на папері свою напівмістифіковану біографію, та ще й так, щоби її вшанували й теоретично, і практично, в грошовому еквіваленті)? щоби її вшанували й теоретично, і практично, в грошовому еквіваленті)? Хоча, скоріш за все, знайшлося в книжці місце і тому, й іншому. Як би там не було, а герої Любка цілком органічно почуваються у нашому світі – у тому сенсі, що коли б їм заманулося зійти зі сторінок книжки і піти гуляти реальними українськими вулицями, їх би ніхто не вирізнив з-поміж натовпу, як щось неприроднє. Ну дійсно – кого нині здивуєш потертими ренглерами, кремезними мартензами і надмірною волохатістю? Або ж, з іншого боку, такою собі сорочкою з алігатором, не в міру нахабною фізією та злючим ротвейлером?
Отже, цілком сучасні підлітки-неформали у цілком сучасній Україні. Що далі? А далі в міру містична, в міру натуралістична історія про те, як „гарні” діточки стають „поганими” дорослими. У цьому їм допомагає такий обряд, як Поклоніння Ящірці. Для перебігу реакції необхідно мати:
а) парочку неформалів
б) нахабного гопника\ів
в) каталізатор, найкраще у вигляді симпатичної дівчинки
Усе це перемішується в певних пропорціях і настоюється на палючому літньому сонечку. У результаті маємо що? Вірно, знищених ангелів. Знаєте, цілком зручно, як не крути: по-перше, сприяє дорослішанню, по-друге, позбавляє рудиментів на кшталт сумнівів у власній правоті, по-третє, як не крути, а досить потужний життєвий досвід отримується. Вбити людину, та ще й таким чином, аби уникнути право(?)суддя – це вам не на дискотеках гоцати. Тут треба розуму, уваги, сили волі.... А крильця... та що там тих крилець, нові відростуть, може, вже й не білі, а чорні, так це ще краще. Чорне – улюблений колір неформала. Отже, й діти раді, і Ящірка задоволена. Та ще й книжка гарна вийшла, на радість-користь автору і читачам.
От тільки єдине питання лишається невладнанним: чому ж усе-таки, навіть прочитавши таку симпатичну книжку, ми не йдемо нищити власних ангелів? Чому?..

27 [вересня]. Проходячи повз церкву святого Юрія та побачивши, що двері церкви відчинені, я ввійшов до притвору і, жахнувшись, спинився. Мене вразила якась бридка потвора, нарисована на трьохаршинній круглій дошці. Спочатку я подумав, що це індійський Ману або Вішну заблукав до християнської божниці поласувати ладаном та оливою. Я хотів увійти до самої церкви, коли двері розчинилися, і вийшла пишно й чепуристо вбрана, вже не цілком свіжа пані і, обернувшись до намальованої потвори, тричі побожно й кокетно перехристилась і вийшла. Лицемірка! Ідолопоклонниця! І напевне повія. Та хіба вона одна? Мільйони на неї схожих, безглуздих, з покаліченою душею ідолопоклонниць. Де ж християнки? Де християни? Де безплотна ідея добра й чистоти?

Тарас Шевченко,

“Журнал [Щоденник]”

Зустрiнемось за два тижнi або на www.tochka.org.ua!

Маєте запитання, пропозицii, цiкавi матерiали - звертайтесь: k.o.s@ukrpost.net

Бережiть себе i своiх близьких.