-                    У нас, як в органiзацii. Ми були рiвноцiннi. У нас було кiлька керiвникiв. Люди, якi тi iдеi писали, люди, якi тi iдеi втiлювали... але не було якогось ватажка.... Ми були сiмею. Для мене це одночасно i щось батькiвське i щось дитяче (дитинне) i щось сестринно-братерське. Загалом “Nеаби64о” було сiм’ею i не конче лiтературною сiм’ею, радше – загалом мистецькою. Ця сiм’я окрiм зовнiшньоi – показовоi – атрибутики (поняття „мама гiльдii”, “хрещений батько гiльдii”, ”сестричка-братик”(залежно або iнодi протилежно вiд статi означуваного гiльдiйця) досить широко побутували в нашому спiлкуваннi), мала цiлком своерiдний свiтогляд як на навколишне середовище, в якому вона бовталась

-                    Iсторiю мистецькоi гiльдii – досить докладну i висушену вiд суб’ективностi – можна надибати на равлику www.ravlyk.iatp.org.ua (електронний лейбл “Nеаби64о”.
“Жвавий равлик” – то засiб в iнтернетi) тому заглиблюватись в неi сенсу не бачу. Попри те зроблю кiлька новаторських, як на мене, зауважень. “Nеаби64о” iснувало поза лiтературним дискурсом нашоi доби. Ми як максимум не усвiдомлювали що iснуе бодай якийсь дискурс (не усвiдомлювали що, власне, таке – цей дискурс J) – як мiнiмум – на нього не зважали. Провiдним гаслом МГN було i е : НАМ ПОФIГ!! i отже на перших етапах нашого iснування нам було пофiг до дискурсiв. Якщо i була якась боротьба за мiсце пiд уявним мистецьким i передовсiм лiтературним сонцем – то це була вузько регiональна боротьба. I принаймнi в поезii ми ii виграли або думаемо що виграли. Продуктами цiеi боротьби з нашого боку став значний лiтературний наробок, безладна купа рiзноманiтних (найчастiше – вторинних, але ми про це не знали i знати не хотiли) iдей. I резонанс: адже за те, за що взялися ми через свою короткозорiсть, не брався ще нiхто з сучасного нам поколiння. Ми валили давно повалених iдолiв, ховали давно похованих класикiв, палили давно спалений кобзар. Така нiсенiтниця з iншого боку стала досить оригiнальним явищем, своерiдним акцентом на грi i iдейним дороговказом у гру.

Отже гра. Свiдома i несвiдома, спонтанна або чiтко виважена – вона стала нарiжним каменем наших експериментiв з твором i його подачею. Гра на сценi – як поетичний театр для нерозумiючих, адже нашою основною аудиторiею стали незацiкавленi лiтературою (натомiсть зацiкавленi грою) дiти i закоханi в лiтературну традицiю провiнцiйнi викладачки укрлiт-ри (ось де абсурд – вони самi нас запрошували а потiм найчастiше самi ж виявлялися в аутi пiд дiею нашого виступу). Гра з формою, гра з тематикою тексту. Гра в авторитети, гра в семенкiв i маяковських, з якими ми мали спiльного не бiльше анiж з бубабiстами.

-                     З iшого боку – попри нашу пiдкреслено регiональну авангардовiсть – ми змогли стати авангардом i на бiльшому рiвнi. “Nеаби64о” отримувало абсолютно несподiваний пiар з усiх усюд – вiд Андрусяка до дiячiв НСПУ. Нас знали люди, яких не знали ми – ось що таке iнформацiйна доба. Таким чином наступним етапом дiяльностi гiльдii стала популяризацiя iдей, людей, творiв на всеукраiнському рiвнi: через самвидав (його приклади скоро можна буде бачити на точцi), Iнтернет i рiзноманiтнi лiт збiговиська – як Iрпiнь, Вино та читання для молодих в Коктебелi та Ялтi. Це супроводжувалось як шквалом критики нашоi творчостi так i збiльшенням нашого лiтературного свiтогляду. Це мало iншi наслiдки: гiльдiйцi роздвоювались у власнiй творчостi, поеднуючи в лiтературному собi нонконформiзм i конформiзм, класику i авангард, креативнiсть i нарочиту вториннiсть iдей. Зрештою, десь саме на цьому етапi i вiдбуваеться кiлька розколiв у свiтосприйняттi, розколiв як лiтературних так i чисто життевих, сiмейних, згадуючи початок. Гiльдiйцi виросли з тiсних штанцiв постфутуризму-як-вони-його-бачили. Свiдомо чи несвiдомо ми вiдходимо вiд претензiй на першу скрипку в украiнськiй лiтературi, в чому нас можна було звинуватити зогляду на принципове i всюди проголошуване несприйняття нами практично всiх сучасних тенденцiй в сучукрлiтi (це в той час коли ми з Нiкою Кавун зачитувались Андруховичем, стронговський принагiдно i непринагiдно посилався на iздрика а Левченко просто не мав часу чи змоги читати щось новеньке), не полишаючи претензiй на роль натхненникiв поколiння 2000. I це нам навiть почало вдаватися i певною мiрою поодиноким нам вдаеться наразi.

Лiто 2000 стало новим зламом для гiльдii. З активу в Житомирi лишились Левченко зi стронговським, Нiка переiздить до Львову, я – до Киева, де засновую киiвськиi екзил МГ “Nеаби64о”. Далi з гiльдii iде стронговський, Левченко одружуеться i готуеться вже бути батьком. Все йде до того, що киiвський екзин е активнiшим анiж гiльдiя в цiлому. I хоча за перiод з 2003 по 2005 до лав МГN вливаються новi люди, проте iх впливу на iсторiю i iдеологiю гiльдii не вiдчуваеться аж так, iх твори е радше копiюванням або продовжуванням стилю класикiв “Nеаби64о” анiж чимось оригiнальним i цiлiсним, що, з iншого боку, може свiдчити про iснування поетичноi школи, що налiчуе наразi, за даними Олега Левченка, бiля 50 осiб.

 Дочитуйте i дивiться чудеснi фотки богдана-олега: http://www.tochka.iatp.org.ua/view.php?uid=&view=text&id=1032

 Якщо маете запитання до модераторiв чи авторiв – надсилайте: k.o.s@ukrpost.net

Якщо хочете стати дiйовою особою нашоi п’еси – пишiть: k.o.s@ukrpost.net

C L O S E  T O  T H E  F L A M E

Вибране iз здобуткiв авторiв Точки. Вибране для них самих, iхнiх колег та широкого читацького кола. Якщо ви поки що належите до останньоi категорii, сподiваюсь, тепер вже знаете, де i як розмiстити власнi здобутки?

Не гортайте сторiнку в пошуках лiнка: www.tochka.org.ua

Кiлька слiв про авторiв – зайва рiч. Нехай читач складаe власнi “кiлька слiв”, без ангажування чи то навiть сугестii з нашого боку.

**************************************************************************************************************************

киць, сволочъ

список публiкацiй автора: http://www.tochka.org.ua/view.php?uid=&view=author&id=78

1. Зубочистки З Кишенi Сорочки

ця музика нагадуе менi музику Red Snapper
вона така ж приемно приторна i млосна

життя падае як зубочистки з кишенi сорочки
на срiблено-сiрi тунцi покривал
i синiй CDюшник iRiver мiж ними

це чомусь так тiшить – коли в метро на стiнi
поряд – два мiнiбiгборди : iRiver i Koss
вони менi майже як рiднi

роздягнена жiнка подвоена дзеркалом
iй щоночi сниться iнший чоловiк. В сенсi – щоночi iнший
i це непокоiть: здаеться
що життя минае в незвiданiй багатоманiтностi
що життя падае як зубочистка з кишенi сорочки

жiнко
ти вже маеш семеро нереалiзованих дiтей
що ти ще хочеш вiд нього?

ця музика втiкае помiж довгих килимових ворсинок
курсанти надворi кричать НАХУЙ
але металопластиковi вiкна старанно приховують цi пристрастi

земна капуста майонез i лiд у холодильнику
ношене у пiвлiтровiй банцi увесь день куряче м’ясо
якось недобре пахне

жiнко
може курсанти звертаються i до тебе?
Менi неприемно про таке думати
ця музика втiкае мiж довгих дерев’яних зубочисток
що падають з кишенi сорочки
в спини вiдбiрнiй рибi покривал

2. Рiзновиди Попсових Ритмiв

лiтнi мошки прагнуть скупатися в твоiх неозорих очах
iх всюдисутнiсть дратуе незгiрше
нав’язливих попсових ритмiв
крапання краплин кумкання жаб
стрекоту цвiркунiв стуканини серця
що майже одне i те ж

бiла твоя краса розчиняеться в повiтрi
ти засмагаеш
твоя шкiра вагiтнiе вiд сонця

це можна завершити лише вигуками на кшталт:
“ох ще! ще! т-а-а-а-ак.....
це надзвичайно! (як висновок)”
найдалi вiд мошок
найближче до iншого рiзновиду
попсових ритмiв

3. Старi Шляхи Симулюються

старцi
доведенi до дельти своеi рiки
невпинно застрягають мiж зубцями сосен
iх сiрi кiстки ламаються з сухим трiском
iх сивi пасма...

зовнiшнi стiни середньовiчних готичних храмiв
ще зберiгають особливий сморiд старцiв
вбираний ними жахливо довго

старi шляхи симулюються новими
старцi топляться в мiських болотах
iх непривабливi рештки легко бачити в зубах
самотнiх псiв
або псiв гуртами

iх сiрi кiстки ламаються з сухим трiском
iх сивi пасма невпинно застрягають мiж зубцями сосен
i в зубах самотнiх псiв
або псiв гуртами

4. Лолiта

море тримае в напрузi
його солоний язик
певно
багато чому навчився
в тайських масажисток
за тисячi кiлометрiв звiдси

море – в цьому словi так багато вiд жiнки!
як i в лiто
i в тiло
тло
Ло

iж морозиво
дiвчинко
це в тебе так фантастично красиво
виходить

5. Знову Разом Кiнчатимуть

в середу мене вже не буде тут
i той дешевий фотограф вдавиться своiми свiтлинами
з нашими оголеними тiлами
чому тiльки iм усiм так подобаеться тримати
в своiх спiтнiлих вiд пристрастi руках
нашi душi
пов’язанi рiзноманiтними незримими ланцюгами

я заберу свое згасле тiло звiдси
де сутiнки приходять так несподiвано
що люди на вулицях на деякий час слiпнуть
i особливо кмiтливi злодii
вже стали найбагатшими з багатих
де час – це вiдсутнiсть будь-якого часу взагалi
тому завжди залишаеться надiя
що середа нiколи не настане

а твое тiло
сподiваюсь
кiнчатиме вiд однiеi лише згадки про мое
сподiваюсь
вони кiнчатимуть разом
знову разом

**************************************************************************************************************************

Роман Лихограй

П’ять

Усе мае своi закони. Усi маемо свii час...

Наврядчи тi кiлька днiв, що Марiо Нiколiч – посол республiки Хорватiя в Украiнi, провiв у Iвано-Франкiвську, можна було назвати важкими робочими буднями. Скорiше навпаки – довгий ранковий сон, чашка кави, без поспiху випита на широкiй терасi готельного номера люкс в сумiш з глибокими ковтками свiжого прикарпатського повiтря, бiльше нагадували йому приемнi днi лiтньоi вiдпустки, яку вiн цього року разом з дружиною та сином провiв на батькiвщинi. Кiлька дiлових зустрiчей з головою облдержадмiнiстрацii також не особливо перевантажували Марiо. Схема його виступiв та поведiнки на таких заходах була до нудоти стандартна i вiдпрацьована – за два роки життя у Киевi вiн встиг виробити, випробувати та зрозумiти, що такий варiант е найоптимальнiшим в колi украiнськоi влади усiх рiвнiв. Розмови, розмови, розмови. Розмови накшталт “було б непогано”. Папiрець з розмови “було б непогано” з пiдписами посадових осiб – от тобi й “мiждержавна спiвпраця”. Кiлька фальшивих милих посмiшок тамтешнiй бюрократii плюс ще двi-три в обективи фотокамер мiсцевоi жовтоi преси i-i-i усе. Марiо дихав з полегшенням, сiдав у свiй чорний “мерседес”, як це не банально (я про “мерседес”) i iхав геть. Зазвичай вiн робив ще кiлька абсолютно безглуздих кiл мiстом просто щоб убити час i розвiятись. Нiщо так не рятувало хорвата вiд осiнньоi депресii, як оце бездумне кружляння мiськими вулицями. Щоправда настрiй у Марiо останнiм часом був досить гарний i рятуватись особливо було нi вiд чого, але тим не менше, щось таки було не так. Принаймнi, йому так говорила його пiдсвiдомiсть. Мобiльний мовчав уже другий день i це було настiльки дивно, що посол не сумнiвався у його несправностi. Не зважаючи на це, та й на те, чим нависала над ним пiдсвiдомiсть, Марiо не робив у звязку з цим абсолютно нiчого – уперше за все свiдоме життя вiн лишився у повному спокоi i це йому страшенно подобалось. Вiдпочити хотiлося вiд усього: роботи, сiмi, друзiв, великого мiста. До того iм вдавалося дiставати Марiо будь-де, навiть коли вiн навмисне ховався; а тут раптом усi неначе забули про нього й поховалися самi. Щоб награтись у хованки досхочу, Нiколiч намагався розтягти термiн свого перебування в Iвано-Франкiвську на якомога бiльший промiжок часу. Для цього вiн навiть вигадав ще кiлька “маленьких” справ. “Маленькими” справами були тi ж дiловi зустрiчi, якi проходили зазвичай за тiею ж схемою та слугували скорше приводом для затримки, анiж спробою налагодження якихось звязкiв чи спiвпрацi дiйсно. Ще кiлька рокiв тому Марiо було б страшенно соромно за те, як вiн витрачае грошi хорватських платникiв податкiв. Ну, кiлька тих рокiв, доки вiн не приiхав у Киiв. З того часу багато змiнилося. Не те, щоб Марiо перетворився на лiнивого негiдника, але те що на трохи лiнивого та iнколи негiдника – так це точно. Зараз же, йому просто подобався той спокiйний, тихий, розмiрений, властивий провiнцii темп, у якому все це вiдбувалось. З iншого боку це “це” було невiдривно повязаним з його пiдсвiдомим “щось не так”. А насправдi, мабуть, це “це” саме так i мало виглядати: вiдкриття хорватського консульства в Iвано-Франкiвську – подiя не такоi ваги, щоб здiймати навколо себе багато шуму...


* * *

Недопалки падали вниз, наче пiдбитi лiтаки, та гасли. Знову падали i знову гасли. Вони летiли з балкону, пропалюючи холодне повiтря, лишаючи по собi легеньку струнку диму, що поступово розсiювалася та губилась у присмерку.

Вiд нiкотинових iнгаляцiй у Тараса повiльно починала болiти голова. Спочатку це було навiть приемно – легенький бiль густою рiдиною розтiкався по овалу i безжально вбивав будь-якi породження чiтких думок. Заповзаючи у кожну щiлину та захоплюючи кожен куточок, вiн приносив почуття приемноi млявостi, схожоi на ту, яку ми вiдчуваемо у гарячiй ваннi, коли надворi двадцятиградусний мороз.

Тарас з шумом плюхнувся на лiжко i вперся лицем в подушку – приемний бiль пройшов досить швидко i змiнився на жахливий приступ мiгренi. Так, наче хтось з непередаваним задоволенням розстрiлював його голову з пневматичного пiстолета, пiдходячи до ближче, то далi, заходячи з рiзних кутiв темноi вже кiмнати. Коли невидимий садист вистрiляв усю обойму i зупинився на деякий час, щоб перезарядити пiстолет, Тарас заснув...

Прокинувся аж пiд вечiр наступного дня. Першим дiлом вiн пiднявся з лiжка, узяв пачку “Мальборо”, що лежала на столi i що е сили зажбурив у вiдчинену шибку на балконi. Його антинiкотинова кампанiя тривала недовго. Десь за пять хвилин пiсля цього, Тарас уже йшов до найближчого кiоску, щоб купити собi сигарет – отрути для його тiла та лiкiв для його душi.

Повернувшись, вiн поколупався трохи у якомусь салатi 4-денноi давностi i, упевнившись, що почуття голоду у нього абсолютно вiдсутне, неспiшно побрiв до кiмнати.

Пiдстаркуватий компютер страшно гудiв, але Тарас уже звик не звертати на це уваги. На монiторi неквапно зявлялись рядки i так само неквапно зникали. Вiн писав i стирав, дописував сторiнку до кiнця, видаляв до половини, додавав ще зо два рядки i стирав начисто. Знову писав половину сторiнки, дивився довго з напруженням, перечитував кiлька разiв i таки знищував. “Нi, нiчого не буде, – казав вiн собi – хiба можна писати щось цiкаве про життя, коли у твоему життi абсолютно нiчого не вiдбуваеться. Що ж тодi писати? Осiнь, золоте листя, дощик надворi, а ти йшла та посмiхалась менi, сяючи нiжнiстю, а я так любив тебе, що... аж нудило?! Фу, гидоття. З таким сопливим бридоттям менi пряма дорога на “1+1” писати сценарii для “Хочу i буду”. Сама згадка про ток-шоу примусила його обличчя дуже природньо скривитися. “Нi, точно нi, – знову промайнула думка – краще вже про... банально. Так само штучно i банально”. У Тараса була творча криза. Нiяких оригiнальних iдей та задумiв. Просто повний штопор. Засмучений нездатнiстю до творiння i, звинуваючи себе у бездарностi, вiн уже збирався вимикати комп, як раптом задзвонив телефон. Хлопець зробив три кроки назад i зняв слухавку. У нiй вiн почув голос свого колишнього колеги по роботi, i був з цього приводу, чесно кажучи, не вельми радий...
- ...ну хiба це так важко? Кiлька банальних питань для годиться i непоганi грошi за роботу. Я б iх по телефону задавав би, але солiдна ж контора , блiн – не годиться так...
При фразi “солiдна контора” на флегматично-мертвому обличчi Тараса пробилась сатирична посмiшка, але вiн змовчав, продовжуючи слухати доводи знайомого...
- ...ну чого ти? Зроби послугу старому друговi. Виручи! Ну немае бiльше до кого звернутися! Справдi немае! Я ж...
- Добре, – раптово для Андрiя i для себе самого зламався Тарас – де i коли?
У слухавцi вiдчулось беззвучне полегшення. Напруження розмови спало i Андрiева благальна iнтонацiя зникла. Вiн дещо розслабився, бо знав, що якщо вже його колишнiй спiвробiтник щось пообiцяе, то вже не вiдмовиться нi за яких обставин. Зовсiм iнша рiч, була, звiсно, примусити його це зробити. Але тут вже Андрiй був, що називаеться, ас. Язиком чесати вiн умiв довго i головне – ефективно.
- Ще точно не знаю, я вирiшив тебе спочатку вламати, а потiм уже про зустрiч домовлятися. Як у тебе з часом? Дуже зайнятий на днях?
- Нi, я досi не працюю... Тобто я поки що не влаштувався... Пiсля того як.... – Тарас губив слова, а заразом i думку.
- Розумiю. Прикро, що так сталося. Ти був гарним журналiстом. Значно кращим за тих бовдурiв, якi тебе виперли.
- Що сталося, те сталося. – без жалю у голосi вiдказав Тарас i, бажаючи уже завершити цю неприемну для нього розмову, запитав – То ти менi завтра ще зателефонуеш?
- Так, звiсно, домовлюсь i одразу зателефоную. Так ти абсолютно вiльний у пятницю, нiчим не займаешся?
- Нiчим таким, що могло б змiнити моi...гм, тобто, твоi плани.
- Ну що ж, тодi до завтра.
- Бувай.
- Тарасе! – навздогiн прикрикнув Андрiй.
- Ну чого тобi ще, вимагателю? – з посмiшкою на обличчi запитав вiн i голос його трохи ожив.
- Пишеш щось?
- Пишу. – пiсля недовгоi паузи сказав Тарас, дивлячись на чистий монiтор.
- I як просуваеться?
- Умене вже е певнi iдеi. – не зводячи очей з чистого аркуша на екранi компютера, вiдповiв знову спокiйний голос.
- Про що це? – так само спокiйно запитав Андрiй.
- Про життя... Це твiр про мое життя... – задумливо пробурмотiв Тарас i поклав слухавку.

Кiлька хвилин вiн ще стояв над телефонним апаратом. Потiм пiдiйшов до столу, узяв пачку сигарет, вiдкрив ii у три етапи i, вклавши одну до рота, вийшов на балкон.
Недопалки падали вниз, наче пiдбитi лiтаки, та гасли. Знову падали i знову гасли... Разом з ними непомiтно гас ще один день, з якого Тарас тiльки й винiс, що недопотрiбну розмову з старим товаришем та кiлька викурених цигарок. Але йому було не звикати. Життя у колишнього журналiста тривало тепер вiд натхнення до натхнення.

Продовження: http://www.tochka.iatp.org.ua/view.php?uid=&view=text&id=893  

**************************************************************************************************************************

Марiя Козиренко

список публiкацiй автора: http://www.tochka.iatp.org.ua/view.php?uid=&view=author&id=36    

Сьогоднi випаде останнiй снiг

Сьогоднi випаде останнiй снiг: важкий i темно-чорний.
Буде оголошено кiнець свiту,
а дiти на вулицi лiпитимуть негрiв
iз морквяними носами.

***************************************************************************************************************************
Стефан Полек

Пацiент

Андрiевi та Мишковi.
А також всiм iншим.
А також – собi.
Вiдвiдайте мене на цвинтарi.

0
Це все не обов’язково читати.
Це все навiть не обов’язково писати.
Просто менi зараз впадло вчитися. На це е суб’ективнi причини. I тому я вбиваю час цiею писаниною.
Просто менi зараз впадло когось читати. Тут без причин.
I навiть пиво пити впадло. Тут Андрiй та Мишко посмiхнуться.
Отож, про що я вестиму мову. Про власне життя. Така собi спроба психоаналiзу, точнiше, накопичення фактiв для Нього, Фройда чи ще там когось. Дещо набрешу. Дещо розкажу чесно.
Мене можна назвати Стефаном Полеком.
Або ще якимось iменем.
У Стефана Полека е багато чорно-бiлих та кольорових фоток:
1) Стефан Полек з Гомбровичем;
2) Стефан Полек з Генрi Мiллером;
3) Стефан Полек з Буковськи;
4) Стефан Полек з Берроузом;
5) Стефан Полек з Паланiком;
6) Стефан Полек з Мадонною;
7) Мадонна пiд Стефаном Полеком;
Iншим разом покажу решту. Але показувати не обов’язково.

Чомусь найжахливiший сон завжди починаеться зранку. Прокидаешся з почуттям страху i порожнечi. Страх – десь на самому сподi свiдомостi, майже непомiтний, звiрячий. Та ти все одно вiдчуваеш його. Як шишку у задницi.
Хтось намагаеться повернути тебе тобi, хтось намагаеться наздогнати тебе. Того хтося видае його пильний погляд тобi у спину.
„Давай подивимося на все це збоку. З того боку, з якого зручнiше. Можливо вдасться побачити те, чого ранiше не помiчали.”
Це з Емо Матадо. „Книга дiалогiв”. Сторiнка сто сiм. Перший рядок згори.
Це все не обов’язково.
Як i Стефан Полек.
I його тiтонька – панi Тобоська.

Стою i мовчки курю. Пiдходять якiсь симпатичнi дiвчата у якихось рожевих спiдничках i маечках. Роздають рекламнi буклетики, де на рожевому фонi якiсь вже/ще знайомi менi лiтери. Мовчки беру i так само мовчки продовжую курити мою щопiвгодинну цигарку.
Ви знаете як стати психом?
Виявляеться дуже просто.
Достатньо лише народитися.
Де i коли – не мае жодного значення.
У тому рожевому буклетику причеплено один презерватив. Презерватив „Perfect”. Один з символiв нашоi неепохальноi псевдоепохи, яка нарештi доведе усе до щасливого i радiсного закiнчення. Якщо говорити про символи, то ними можна гатити греблi i потоки в критичнi днi жителькам сiмнадцяти тисяч планет, вчетверо бiльших за Землю. I ще навiть лишиться.
Символiв у нас до фiга:
1) Макдональдс – заходь i жуй. Чим швидше – тим краще;
2) Панасонiк – найкраща японська технiка. Зроблено у Тайландi (Гондурасi, Ямайцi, Кiпрi);
3) Холодильники „Норд” – щоб маленьким пiнгвiнам у Антарктидi було гаряче;
4) Спiлкуйся вiльно – живи мобiльно.
Це взагалi – метасимвол.
Але це необов’язково. Головне...
Здаеться, такого немае.
5) Вiдчуй себе справжнiм ковбоем!
Мiнiстерство охорони здоров’я попереджуе: курiння шкодить вашому здоров’ю.
Алкоголь також.
Хочеш вiдчути себе ковбоем?
Ще е ЛСД. Екстезi. Кокаiн, гашиш, марiхуана...
Тiльки мiлiцii не говори. Та й про Мiнiстерство охорони здоров’я не згадуй.

Презерватив разом з буклетиком щодуху тащу в iдальню. Студентську. Там Iнна сидить i обiдае. Зi словами „Дарую!” справдi таки дарую iй буклетик ( при цьому хтиво всмiхаюся). Ii вiдповiдь все-таки адекватна.
Люблю я секс.

Починаю плутати хто е хто. Я – Стефан Полек? Чи Стефан Полек – я? Потрiбно шукати третього.
Ми йдемо мовчки бульваром. Удвох. Я, Стефан Полек та Iнна. Обiймаемось. Стефан Полек витае в якихось давно неiснуючих емпiреях. Я – чiпляюсь за кожну лiпшу спiдничку. Правда, поглядом. Вони мене збуджують. Стефан Полек десь в емпiреях iбе свою тiтоньку, панi Тобоську. Усi, крiм Iнни, задоволенi.
Стефан Полек:
- Сьогоднi прем’ера „Гри в класики” за Кортасаром. Можна сходити.
Я:
- Може ходiмо до мене. Кiмната вiльна.
Iнна:
- Ти все-таки визначшся, чого тобi треба сьогоднi бiльше. Бо вечiр вже. Спати пора.
Стефан Полек також починае плутати хто е хто.

**************************************************************************************************************************

горобчук богдан-олег

список публiкацiй автора: http://www.tochka.iatp.org.ua/view.php?uid=&view=author&id=33   

ще про працю

1. друговi-формувальнику з-бв

мiй друже формувальнику! цей свiт -
нiщо у порiвняннi з нашим цехом
бухгалтер зверху дописав свiй звiт
це - третiй поверх. тiльки й слова - зверху

вже скоро прогуде гудок - i все.
нам доведеться пiдкоритись тишi
взвичаений потiк нас понесе
у роздягальню гальмiвну i пишну

вiдвiвши душу в душi як звичайно
вiдмиеш тiло содою i ще
накотим горiляки замiсть чаю
i наш потiк з заводу потече

залюбленi в лiхтарне миготiння
ми пiдемо з тобою мiж дiвки
хоч наша одiж- сущi свiтлотiнi
а на руках синячать синяки


2. праця восени. дiти

осiнь себе поширюе в простiр
працею на полях i заводах
офiснi люди радiють: вже доста!
вiдпустка скiнчилась. мiцнiе подих

дiти життя вiдчувають тiлом
бешкети скiнчились i кличе школа
все суще збирае внутрiшнi сили

осiнь собою по вiнця повна
дерева гойдають пташиний крик
в узбекистанi зберуть бавовну
i можна почати навчальний рiк

К Н И Ж К А.  П Р О С Т I Р  П Р И Д А Т Н О С Т I

Отже, наша критика. Маете iнший погляд на висвiтленi видання, хочете полемiзувати з авторами критичних статей – надсилайте коментарi: k.o.s@ukrpost.net

**************************************************************************************************************************

* Роман Лихограй

 "Депеш мод" Сергiя Жадана

Лiтература мае рухатись. Лiтература рухаеться.
I украiнська в тому числi. Нехай i дуже повiльно, як отой слимак, що зявляеться на останнiй сторiнцi “Депеш мод”, але не в тому ж напрямку – не на Захiд.
З усiх тих закидiв на адресу Сергiя Жадана щодо евроамериканкськоi “клонованостi” його прози, я можу прийняти лише одне – це фастфут. Ок. Але це не курячi крильця з МакДональдс. Це, блiн, я б сказав, наша харкiвська “Мiвiна”, але куди смачнiша i не лапша. Розумiете, що я маю на увазi?

Отож лiтература рухаеться. I, слава Богу, е що читати серед нового поколiння, хай ще не так багато, але е. “Депеш мод” – один з прикладiв дiйсно вартiсноi сучасноi украiнськоi лiтератури, що, на мою думку, могла б сперечатись з роботами таких культових сьогоднi письменникiв як Iрвiн Велш i навiть Чак Паланiк. Хтось може не погодитись – ваше право.

В романi Жадана ми отримали зразковий зразок (тавтологiя навмисна, а тому вибачатися за неi не буду) украiнського молодiжного сленгу, без галицьких “пшекань” i схiдноукраiнських “штокань”. Стилiстично виправданий, емоцiйно забарвлений мат в помiрних дозах, що без сумнiву – тiльки прикрашае твiр (що, парадоксально звучить? А чого ви хотiли? Читайте 1 речення у 1 абзацi), робить його бiльш живим та правдивим. Це не мат заради мату. Це те, чого iнодi так не вистачае у багатьох постпрочитаних творах – емоцiй. Не голiвудсько-телеекранних, а справжнiх людських.

“Депеш мод” – роман, безперечно, кумедний, дещо химерний, не побоюсь цього слова – ЛIРИЧНИЙ, автобiографiчний – принаймнi, у великiй мiрi, потужний. Хоч i маленького розмiру. По черзi: купа смiшних епiзодiв – чого вартi хоча б проповiдь типового баптиста Джонсона-i-Джонсона, “професiйно” перекладена на черговому його виступi та радiопрограма “Музична толока” з обезбашеними i безглуздими коментарями дiйових осiб. Химерний – iнодi такi ж обезбашенi та безглуздi дii дiйових осiб, що заглиблюються в себе чи ще в якусь псевдотеорiю. Лiричний – тому що автобiографiчний. Це усе й приваблюе – синтез. Жадан вдало поеднуе, на перший погляд, речi непоеднуванi. Вiн не просто смiшний. Вiн може ставати неперевершеним лiриком, як то було на останнiх сторiнках у монолозi, про присутнiсть у небi чергового нашого сатани, який на Сергiевих очах згрiбав усiх його друзiв, а його лишив, бо просто померти було б для нього надто легко.

Собака Павлов, Вася Комунiст, Чапай, Вова i Володя, Какао, Саша Карбюратор – усе це певнi архетипи, про якi говорять уже iхнi iмена. На мiй погляд, всi образи вдалися добре. Усi вони – живi чуваки, що тiкають з роботи, бо просто не створенi для працi, шукають iстину в марксизмi, творять майбутню бюрократiю i власнi паралельнi свiти. Чуваки, що вгрузли в гамнi по груди i намагаються тепер з нього виборсатись. Розвалена краiна без сильного футбольного чемпiонату i ядерноi зброi з ублюдками при владi. Прекрасно передана атмосфера тих рокiв, дозволяе тебе дiйсно вiдчути себе у перiодi Руiни i жорсткого становлення. Побудови, реконструкцii пiсля побудови i реставрацii пiсля реконструкцii. У своiх жорстких девяностих хлопцi ледь встигли встати на ноги, як тут же життя почало iх обламувати. Втрачене поколiння “У пошуках втраченого часу”. Втiм, Жадан нi про що не жалкуе, не думае про те як усе могло б статися, якби... Усе е як е – ще одна приваблива риса “Депеш мод” – нiякого пафосу i нiякого жорсткого депресняка з соплями i слиною. Просто роман, висновки з якого кожен може робити самотужки.

Трое друзiв вирушають на пошуки четвертого, що кудись зник, щоб повiдомити його про самогубство вiтчима. Мама дуже просила, щоб Саша приiхав на похорон. В результатi – мотив втечi, в даному разi на лоно природи, в дитинство, як засiб захисту вiд усiх зовнiшнiх мракобiсiй Совка i псевдоiдей з Заходу. Це основна лiнiя, до якоi, щоправда, iснуе довгий пiдхiд у трьох прологах та не менш довгий вихiд у тих самих трьох епiлогах. Це е единою вадою твору, яка для когось може здатись i перевагою – нецiлiснiсть тексту. Адже крiм вступiв з виступами в “Депеш мод” е ще й практичний довiдник лiвого терориста, i вже згадуванi, радiопрограма з проповiддю.

Книга, на вiдмiну вiд “Бiг Маку”, уже на 100% наша – нацiональна у повнiй мiрi. Дiйсно варта вашоi уваги i прочитання.

P.S. Крiм того на вас чекае приемний сюрприз вiд Павла Загребельного у виглядi пiслямови. Не лякайтесь – я сказав: приемний сюрприз. Може ж, блiн, коли захоче, чортяка. Повеселив старий : - )

******************************************************************************************************

* Олексiй Демченко

“Записки бiлого пташка” Галини Пагутяк

На афiшах останнього фiльму Емiра Кустурiци “Нiчний пацiент” можна було побачити вельми цiкавий слоган: „Дуже дивне кiно...” I тi, хто переглянув стрiчку мали змогу самостiйно переконатися в цьому. Про цю книгу можна сказати : „дуже дивна книга”. Досить сумна, дещо меланхолiйна, трохи абсурдна... А загалом: дивна.

До збiрки увiйшли два романи “Смiтник Господа нашого” i “Радiсна пустеля” та повiсть“Записки Бiлого Пташка”, назву якоi отримала й уся книга. Книга позицiонюеться як ще одне ствердження Вiчних людських цiнностей: Гiднiсть, Милосердя, Порозумiння тощо. Це такий собi “безпрограшний варiант” для лiтератур усiх часiв та народiв: не дуже оригiнально, проте завжди актуально. Люди повиннi бути людьми, в повному розумiннi цього слова (хоча, власне кажучи, таких “розумiнь” не менше, анiж самих людей i хто його зна, яке з них “правильне”) i нiколи не зайве iм про це нагадати.

Роман “Смiтник Господа нашого” – це ще одна спроба проникнути у Внутрiшнiй свiт Божевiлля. Багато хто намагаеться це зробити. Та дуже рiдко з цього виходить щось якiсне. Так, одразу згадуеться хiба що такi шедеври свiтового кiнематографу, як “Полiт над гнiздом зозулi”, “Людина дощу” тощо.

“Радiсна пустеля” являе собою такий собi iмпресiонiстичний щоденник з деякими елементами сюжетiв та iдей Бiблii i величезною кiлькiстю тем для розмiрковування, поданих у виглядi чи то тез чи то Заповiдей, як то “Доки живеш – сподiвайся”, “Божевiлля мае лице страху”, “Багатий той, хто нiчого не бажае” тощо. Е над чим подумати.

Ну а “Записки Бiлого Пташка” – це i е записки Бiлого Пташка. Пояснити, хто це, – практично неможливо. Для цього треба прочитати. Тож, як то кажуть: воля ваша.

“Це самогубство не тiльки оприявнюе драматичнiсть i пiд ставовий авто тематизм, а й указуе на iстотну рису, яка поеднуе Хвильового з iншими видатними письменниками: глибоку, надприродну здiбнiсть програмувати власну рецепцiю. Висока вистава, в якiй вiн поставив крапку в кiнцi власноi долi та ролi, не завершилася по завершеннi його життя”

Григорiй Грабович,

“Символiчна автобiографiя у прозi Миколи Хвильового”

Зустрiнемось за два тижнi або на www.tochka.org.ua!

Маєте запитання, пропозицii, цiкавi матерiали - звертайтесь: k.o.s@ukrpost.net

Бережiть себе i своiх близьких.