Літературний Портал "Т" :: Точка лiтературного кипiння.

Доброго дня чи ночi шановному панству!

Новий випуск розсилання Точки Лiтературного Кипiння - www.tochka.org.ua - до ваших послуг.

Тож читайте i пам'ятайте, що життя прекрасне.

Автор розсилання Ольга Клiпкова

Дивився понуро на мiсто. Мiсто-жебрак... Жадних нових будiвель. Навпаки, багатьох старих будiвель бракувало. Бракувало ажурних кованих огорож навколо церкви i колишнiх «панських» будiвель, бракувало великих вiтрин суцiльного бемського скла, бракувало золочених та срiблених вивiсок бiля аптек та крамниць, бракувало... Чого ж це бракувало головного? Бач, бракувало бадьорости й життьовоi патетики, от чого. Бадьорiсть i життьову патетику заступила бравада, нудна й придуркувата казенна бравада.

Iван Багряний,

Сад Гетсиманський

Ц I К А В И Н К И

* * *

Добiгае кiнця опитування проекту “33”. Незабаром читайте на Точцi Лiтературного Кипiння пiдсумки “великих перегонiв”!

* * *

Наш добрий знайомий стронґовський дае поради, яки двотисячникам писати вiршi. Зокрема, починае з такоi:

1. Бiльшiсть вiршiв починаеться зi слiв. Будьте оригiнальними, i почнiть його з цифри, ноти а чи математичного символу. Забудьте про роздiловi знаки i використання великих лiтер, можна також викинути апострофи i повставляти латинських лiтер, якщо такi знаете. Запам’ятайте – справжнiй двотисячник вмiе писати вiршi, а просто писати – не вмiе. Тому або мавпуйте розмiр i ритмiку з творiнь старших письменникiв, або пишiть верлiбром а ля курка ля лапа.

Усi поради читайте тут: http://www.tochka.org.ua/view.php?uid=&view=text&id=911
 

 * * *

В проектi Розстрiлянцi – Юлiан Шпол та Ґео Шкурупiй. Чекайте на Валерiана Пiдмогильного. З питаннями звертайтесь на k.o.s@ukrpost.net

* * *

29 квiтня 2005 року, "оформлено розлучення" мiж украiнським видавництвом "Кальварiя" та одiозним (за його власним визначенням) письменником Олександром Iрванцем.

Днями було пiдписано протокол до авторськоi угоди мiж видавництвом Кальварiя i автором роману "Рiвне/Ровно" Олександром Iрванцем. Протокол передбачае повернення авторовi всiх прав, якi до 6 вересня 2006 року належать видавництву i пiдтверджуе вiдсутнiсть взаемних претензiй сторiн.

* * *

Вiдомий видавець Альфред Кнопф зацiкавився книжкою iз «сам-себе-видаву», про яку галасували учнi в безлiчi шкiл штату.

Проте, звернувшись до людей, що видали ii за свiй кошт, вiн iз подивом дiзнався, що склали цей текст зовсiм не подружжя Паолiнi, а iх син, Крiстофер, якому тодi було всього 15 рокiв. Хлопчик цей нi дня не ходив в школу, а навчали його батьки. У результатi освiту автор "Ерагона" отримав вельми своерiдну.

Пiсля того, як видавець надрукував роман, книга розлiталася як холодне пиво в серпнi – всього за один тиждень було продане чверть мiльйона екземплярiв книги. Казка про хлопчика Ерагона зразу ж пiднялася на трете мiсце в списку дитячих бестселерiв New York Times i обiгнала за обсягами за один i той же перiод збори вiд продажiв чотирьох з п’яти томiв про пригоди кращого «продаванця» за всi часи i народи – Гарi Поттера.

Д I Й О В I     О С О Б И

Говорити з людиною, з якою ти територiально в одному мiстi – чи бувае простiше.
Довгими зимовими вечорами чекати на i-мейл вiдповiдi вiд людини, яка мешкае десь у Житомирi, Харковi чи Джанкоi – справа не надто романтична.
Але коли людинi, аби вiдповiсти на твоi запитання, треба вiдiйти на вiдстань у пiв планети i добряче придивитися звiдти до тебе i до твоiх питань – ото, шановне панство, стильно i душевно. Отож, я ловила ii у Киевi, а впiймала-таки в Iндонезii. Як сумнiвний, але доказ, лишаю чесний транслiт – “Vybach, sho translitom, ale ja ne pevna, sho kyrylytsa v tebe rozkodujetsa”.
Тож лишаеться вiрити нам обом – жiнки не мають права брехати.
Тому – читайте i шукайте жiнку.

Некурсив – Iрена Карпа.

Lirychna gerojina Karpy - tse Karpa? V jakij miri? Jakyj u tvojih tvorah stupin avtobigrafizmu?

Нормальний. Висмоктувати iсторiйки з пальцiв, виряджаючи iх у цукерковi обгортки штибу: „Ах, как анi любiлi”, „Який я був крутий чувак” чи „Яка я ракавая женщiна”, сидячи вдома на печi й лускаючи насiння – не моя пара кальош. Щоби адекватно передати читачам емоцiю чи мiсцину, ii варто прожити й пiзнати самому. Тодi це чесно. А героiв уже можна будувати як завгодно – схожих на себе чи нi. Щоправда, я таки вiрю в елементарну фiзiогномiку i не ризикну зробити свою лiричну героiню 2-метровою фарбованою чорнявкою з блакитними очима, королiвським носом i манюсiньким ротиком. Вийшла би перверзiя, не?

Tvory Ireny Karpy zarahovujut do molodizhnoji literatury. Sho take tsa molodizhna lit-ra? Chy ty vzagali taku dumku podilajesh? Jaka audytorija? Chy Karpa, koly pyshe, ne natsilena na jakus konkretnu audytoriju?

Гадаю, ця оцiнка просто i логiчно робиться за ознакою вiку автора. I, звiсно ж, за цiльовою авдиторiею. Хоча в мому випадку, друга ознака не зовсiм справджуеться. Я не пишу виключно для людей вiд 16 до 26-ти чи як там iще... Твори несуть мессадж свободи i життевого вогню, а ця потреба актуальна в будь-якому вiцi, якщо людина, звiсно, не забила на себе i не живе просто як шматок слизькоi маси пiд назвою „Вселенський конформiзм. Есенцiя суспiльства”. Моя лiтература нацiлена на людину, яка живе свое життя, смакуе його моменти, долае перепони i таким чином розвиваеться. Байдуже, де ця людина i чим вона займаеться: творчо можна пiдходити й до засмаження яешнi. Головне – той вогонь. Вiн час вiд часу в нас затухае, а вiдтак розгораеться. Його треба пильнувати. Ми живi лише тим вогнем.

Jakyj svij tvir Karpa vvazhaje najkraschym, koly takyj je?

Завжди хочеться чути, що останнiй твiй роман лiпший за попереднiй. Поки що я маю таке щастя. Це добре. Значить, ростеш, стаеш професiйнiшим. А помiж тим, своiм, так би мовити, найсправжнiшим твором я вважаю „Сни Ерихона”, бо насправдi нiякий вiн не мiй. Це дiйсно був приклад iстиноi, наiвноi творчостi, коли рукою автора щось водило. Коли автор, фактично, виконував роль радiоприймача чи друкарськоi машинки.

Proekt "faktychno sami" chym je dla tebe? Chy muzyka tvorytsa za tymy zh pryntsypamy, sho j literatura, chy vse zovsim po-inshomu?

Музика, знову ж таки, твориться бiльш наiвно. Мабуть тому, що едина моя мистецька освiта – художня школа. В сольфеджiо я – повний бовдур. Тож iдея просто ловиться з повiтря. Вона там, власне, завжди й була, та мелодiя, просто чутлива людина мае iнколи вдачу схопити ii i наспiвати не таким повним бовдурам,як вона сама. Артуру Данiеляну, наприклад. А вiн уже тодi вдягае мою новонароджену й голу пiсню (якщо вже хоч парочка слiв до мелодii встигла з’явитися – це вже пiсня, ги-ги) в шовковi пелюшки хард-кору чи там трiп-хопу. Я нiколи не знаю, що вiн iз нею зробить у кiнцi. Спочатку навiть не впiзнаю. Вiдтак Артим награе своi божевiльнi рифи гiтранi, записуе мiй вокал (iнших режисерiв я боюсяJ i хамлю iм дуже). Такi от ми необхiднi однi одним. ФАКТИЧНО САМI – це сiм’я. I прiоритет у нас один - музика. I коли чуеш вiд слухачiв слова штибу: „Ваша музика – мое життя”, розумiеш, що до дупи бабло, машини i розкiшнi помешкання. Iх iз собою нiкуди не забереш. А на небо митця пiсля смертi пiднiмають саме такi почуття людей вiд його мистецтва. Власне – це Арти пiдказав – вони i замiнять теперiшне фiзичне тiло.

Jakos ja chula, ty pojasnuvala jakomus nabrydlyvomu dadkovi, sho v tebe ne matematychnyj sklad rozumu, i strunku suzhetnu shemu ty ne budujesh. Tse tak? Jak todi rozvyvajetsa suzhet, koly vin je? Taka rich jak zadum, planuvanna textu - ty take robysh, chy ty j sama ne znajesh, sho z gerojamy bude dali?

Так, сюжет, здебiльшого, твориться спонтанно. Не скриптор веде текст, а текст веде скриптора. Можна ще, як Мiсiма, творити свое життя як текст (тiльки сепуку робити не надаJ). В мене е одна фобiя – не закiнчити текст. Тому я вiдразу намагаюся злiпити йому сяку-таку кiнцiвку, вiдповiдно до внутрiшньоi проблеми, актуальноi для мене на даному життевому етапi. Типу – фух, написала початок i кiнець, а тепер ще нафарширувати тексту всiлякими смаковидлами, i буде гонорова страва. Ан нет, як кажуть рашени. Не так то й просто зробити – текст вириваеться за цi рамки, дереться з них, як нiмий до суду, хоче собi бути таким, як сам собi намалював. Ну i добре, чом би й нi. Кiнцiвка е, я ii тримаю, поки можу, а потiм – рраз! – i прорив. Так у „Фройдi” задуманою кiнцiвкою було те, що Марла лишаеться собi з Iллею, що в неi тимчасова криза, але вiн – керiвник Здiйснення ii Мрii i все таке. Нi фiгашечки! Текст зробив собi так, що Марла дременула свiт за очi, посилкувавшись перед тим пограти ролю порядноi дружиноньки й закоханоi домашньоi файно вбраноi лялечки. Дика внутрiшня природа, той самий Вогонь, про який я згадувала, не дали iй заснути в теплому рожевому болотцi. Хай навiть iз чоловiком, що обожнював ii. Такий от парадокс... Ризик – стати залежною власне вiд свободи.

Продовження  iнтерв’ю:  http://www.tochka.org.ua/view.php?uid=&view=text&id=896

Якщо маете запитання до модераторiв чи авторiв – надсилайте: k.o.s@ukrpost.net

Якщо хочете стати дiйовою особою нашоi п’еси – пишiть: k.o.s@ukrpost.net

C L O S E   T O   T H E   F L A M E

Вибране iз здобуткiв авторiв Точки. Вибране для них самих, iхнiх колег та широкого читацького кола. Якщо ви поки що належите до останньоi категорii, сподiваюсь, тепер вже знаете, де i як розмiстити власнi здобутки?

Не гортайте сторiнку в пошуках лiнка: www.tochka.org.ua

Кiлька слiв про авторiв – зайва рiч. Нехай читач складаe власнi “кiлька слiв”, без ангажування чи то навiть сугестii з нашого боку.

**************************************************************************************************************************

Марiя Козиренко

список публiкацiй автора: http://www.tochka.org.ua/view.php?uid=&view=author&id=36

Джаз-10

Сергiевi, який мрiе грати на саксi... Серед людей, якi люблять джаз, е такi, що ходять на концерти у жовтих футболках iз цифрою 10 на спинi. Але серед людей, якi ходять у футболках iз цифрою 10 на спинi, я не зустрiчала жодного, хто б любив джаз... Третього дня прибиральниця виколупувала зi щiлин мiж клавiшами покривленi ноти. Вони пирсали, мов трiски з-пiд сокири: врiзнобiч, бiльшi й меншi, миттево досягаючи усiх закуткiв зали, застрягаючи болючими занозами у слухачах, а найбiльше – у самому пiанiстовi... (Третього дня товста тiтка-прибиральниця виколупувала зi щiлин мiж клавiшами покривленi ноти...) У гримерцi музикант впав у крiсло й кiлька хвилин видивляв щось у дзеркалi, потiм повiльно заплющив очi i продовжив споглядання: дiрки вiд нот просвiчували зсередини, гучний септ-акорд болю заважав думати... “У цього рояля такi гострi, iстеричнi звуки... наче йому десь, як менi, болить, але надii на полегшення немае...” Третього дня чолов’яга у брудному комбiнезонi нiжно перемотував нiжку рояля синьою iзолентою, думаючи про пляшку, яку йому пообiцяв дивак-музикант за цю нехитру роботу. Третього дня молодий водiй у затемнених окулярах, капелюсi з металевими заклепами i шкiряних перчатках без пальцiв вiдвiз труну, покриту жовтою футболкою iз цифрою 10, на заснiжений цвинтар. Було тихо...

**************************************************************************************************************************

горобчук богдан-олег

список публiкацiй автора: http://www.tochka.iatp.org.ua/view.php?uid=&view=author&id=30  

форми нового

вода течiя мае лiк переконливих сенсiв хтось минае стiну хтось виходить з стiни але я але в очi моi хтось вдерся але очi моi хтось оцiнив це задивлене в воду весло це лице овалiе згасае в тривкому сiченнi хтось хвороба менi а хтось - панацея залишае рiцi краплини лiченi i зслизае униз течiею з усюд i заглиблюе тiло у мул i в блуд ===сiчень це не вiкове - це вiчне ворони бавляться пiр'ям вода завмирае у сiчнi назвавши себе Мiрiам i тiльки душа ледь-за-ледь злiтае iз вуст до вирiю i тiльки мiсто i ожеледь ====квiтень квiтень навiщось сюди приперся камiнь складати на камiнь - i тiльки хтось невiдомий тримае за гiлку дерево. але здаеться - що серце квiтень такий що камiння плаче такi в тебе руки i губи гарячi що свiтло зникае що нiч зостаеться

**************************************************************************************************************************

Олесь Барлiг

М л о с н i с к е л i

Лами. Якщо
Десь там, десь тут, у маревi цього мiста, замiшаного тiста для солодких тiстечок. Iз цукром. Створюю себе. Розгортаю ДНК своiх думок. Тонким прозорим простирадлом по фiкусу, столу з паперами, телефону, свiту за вiкнами. Свiтлу за вiкнами не вистачае дня. Вже. Ночi. Поки що. Що виблискуе в сiтчастих крилах, очах, кiмнатних комах, мережених снах, рожевих мрiях? Страхiттям вбитого бiнiподу, був спiв гайворона. Пружна шкiра. Поки що. Не навмисно змiнюю стан свiдомостi. Хапаю за хвiст химер вiдчуттiв. Чиiхось чи власних. Власних чи своiх. Бiлих, жовтих, синiх стрiх. Цим. Справдi цим – сам стою химерним. Вiдлiтаю в кам’яну стелю. Х-ними крилами. Лами. Ми. Ти. Я. Вони. Сни-сни-сни. Посни у гусячому пiр’i. Тими рожевими. Цими мережаними. Моiми справжньовигаданими. Дуже стиглими.

* * *

Звiрi, бувають рожево-мережанi. Не голився вже тиждень. Цей тиждень як тiнь. По сутiнках та вночi. Лише. А так. Якщо i зустрiну когось – не впiзнае. Всмiхнусь. На мотузцi ще безлiч таких. Моiх та своIх. Вчора-сьогоднi. Наступного року. Десь там та десь тут.

* * *

Млосно у сутiнках чаiться нiчне бажання.
Навспинячки, задмувши свiчку,
Шукаю розради у власних думках, вiдчуттях чогось казково-дитячого.
До щирцi пiрнаю у глибини агонiзуючоi свiдомостi,
Хапаю руками щось вигадане в пiтьмi,
На бiлому лiжку.
Зiпаю це щось, нiби переконуючи себе:
”Вiзьму, поглину, зроблю частиною себе, та бiльше не вiдпущу,
бо стане явою”.
I з часом вже дiйсно не збагнути:
Чи ще уявне, прозоре, сплетене з фантазiй i вражень,
Чи вже вирвалося у свiт, розправило легенi та зажило власним пульсом.
Не збагнути тому, що зовсiм не вiдомо: схопив власний гачок?, Знов втратив краплину глузду? А якщо так? То що? –
Бити долонями прозоре скло, голосити навiженим випручуючись з свiтлоi сорочки iз довгими рукавами? Сiсти бiля вiкна, запалити свiчку, музику, плани на завтра i вихiднi,,,?...
”Тихше, тихше, ну досить, чого ти, все минулося, тихше..., тихше...” – заспокоюе лагiдна ненька Чашка Чаю, Ванiльне Печиво, Спiв у Приймачi.
Цiкаво, бурхлива уява стимулюе появу у кровi якихось гормонiв?
Якщо так, то стають зрозумiлими багато вчинкiв, фраз, поглядiв...
Багато яких власних гачкiв, заманок, роздумiв про те „? що малося на увазi коли...”, „? Як розумiти те, що...”, ...
Тодi сам створюеш вiдповiдi на своi питання, уреальнюючи цим усi нiчнi бажання, блукання навшпинячки, iгри iз дзеркалами i своiми тiнями, чи то запалювання, чи то задмiння свiчок...”

Пальцi покидають кнопки диктофону, стрiчка зупиняеться, погляд риеться у кiмнатнiй темрявi у напрямку лiжка, але не шукае тiла яке повiльно дихае на ньому.
„Нiчний день, нiчний день, рожева морква, блакитне листя уссурiйськоi пальми...”

* * *

iстота у лiжку вважаеться тепер зовсiм дивною. Травневий мед тремтить у двох калюжах цiкавiстю Буття. Шелестить та ж сама тканина. Це вже я. Приймай мене. Денна нiч. Нiчний день. Змушуеш смiятися:
Поступись мiсцем гладкiй спiтнiлiй тiтцi, чи не бачиш – у неi втомилися ноги. Вiд неi самоi. Вiд мiсця. Пiд сонцем. Пiд соняшником немае мiсячного сяйва. Про це знають усi горобцi, усi кушi, усi лiхтарики китайських вулиць.
Нiгтi дряпають твою шкiру, займаються чимось, безсумнiвно непристойним, iз твоiм волоссям. Там-сям. Ям для колодязiв тверезоi води. Ти, лише хтось, прикрашай святковими стрiчками одежу чиеiсь доньки... ця нiч робить з нас подружжя крохмального лiжка. Стрибай догори! Безглуздя! Луздя! Дя! Дякуй самому собi за самого себе. Ах скандинавськi боги, ах гали, сакси та друiди. Хто з вас нагодував мене омелою? Скiльки ж iще чекати незайманою дiвчиною будеш, дарувати менi хризантеми?
Пальцi тиснуть клавiшi пiдносячи диктофон до самих вуст:
Нащо тобi це?
Що саме?
Те, що робив щойно.
Для того, щоб не бився пластмасовий фарфор. Щоб зелена муха на пiдвiконнi народила маленьких дiточок. Щоб газована вода була з бульбашками. Щоб...
Досить...
Куштую на смак тi вуста. Досить смачнi i до того ж приемнi на дотик...
Де-е-е!, Чуеш, де-е-е-е!, моя осiнь. Сiрим дощем, останнiм сонцем, першим подихом, очiкуванням на сплiн, як на зимову сплячку, бо час вже! Як же радiсно! Милi моi, коханi скандинавськi боги, якби тiльки знали! Тримай мене, земле, тримай мене, небо, i ти, чашка з чаем, i ти, ванiльне печиво. Бiлошкiра Фрейя. Усе, що через кому. Кому залишу цi неповторнi сутiнки млосностi, ходiнь навспинячки бiля власних дзеркальних тiней? Чи задоволена ти, чиясь донька, подарованими тобi святковими стрiчками? Радiй i ти. Бо це моя нiч. I ти, пухнаста iстота. Чи випадково приходиш до мого лiжка? Мабуть знаю могутнi заклинання. Спiвай!, чуеш, спiвай Гамаюн для мене колискову. Вигадуй мене пензлем свого голосу. Малюй мою постать, фактуру, нiгтi. Твое сталеве пiр’я лагiднiше за пух. Твiй дзьоб несе у собi наймiцнiший поцiлунок. Хай, нехай буде так. Бульбашки газованоi води не питають дозволу для свого iснування.

* * *

Старi дiдусевi чоботи будуть узяти з темноi шухляди. Надягнутi та оновленi новим змiстом без: - перервного
- кiнечного гносеологiзму.
Стануть: а) а)ктуальними, через те, що б) постб)анальнi’, щоб бути знов знайденими дiтлОхами у мотлоху авангардного архаiзму.
По дарунки… Усiй слухнянiй малечi, правильним моделям поведiнки, краваткам i власнiй гiгiенi.
«Мое волосся стало пружним та блискучим. Воно сяе здоров’ям i силою вiд кореня до самого кiнчика».
Коментар Юлii Фунтовоi: «Так, авжеж. Коли у мене закiнчуеться лак для волосся я роблю сироп з цукру i води та наношу його на свое волосся. Саме тому, я лiтня жiнка, i досi виглядаю привабливою».
Покохай, полюби, любчику. Перетвори асоцiативним рядом на черепаху сусiда по мiсту. Зневажай мене як бридку-огидну жабу. Прислухайся до горiлчаних порад правильного iснування.
«Олена притулила голову до теплоi стiни. Випустила повiтря з грудей. Подивилась на маленькi сiрi камiнцi.
Хочеш я покину все це! Цю безглузду вiйну, мого царя i Гамiон. Ми зробимо так, як казала Мелiнда, – вiн вiдкинув меча i впав перед нею навколiшки.
Мiй бiдний маленький Каiн – пальцi ii рук пестили його потилицю – ти пропонуеш собi те, чого зовсiм не хочеш».
Той глянцевий каталог щопоколiнного передруку рожевих слоненят, е безцiнним спадком творцiв снiговикiв, регалiею горiлкових повчань Клiтеменестри та ii субособистостi – Агамемнона.
«Авокадо, авокадо!
Манго!
Купуемо, рiздвяний розпродаж!»
Слоненята поймають вигляд труролят i з колишньою iпостассю грають на форте-п’яно.

Повна версiя: http://www.tochka.org.ua/view.php?uid=&view=text&id=926

**************************************************************************************************************************

Олексiй Спейсер Кацай

Список публiкацiй автора: http://www.tochka.org.ua/view.php?uid=&view=author&id=90

Вчуся лiтати...

Вчуся лiтати. Тремтять край лиця яблук достиглих жовтавi сонця i урочисто гойдае планету зодiакальних зiрок менуетом. Вчуся лiтати. Наповнений вiтром, всесвiт жбурляе на стовбури свiтло. Точиться свiтло крiзь трави та листя в геометричну симфонiю мiста. Вчуся лiтати. Себе й небо краю. Над хмарочоссям зоря проростае й за далечiнь, переповнену криком, кольору неба сподобились вiкна, тiло ж сподобилось волi крилатоi, випавши з натовпу. Вчуся лiтати я.