Ваш Семейный Адвокат

Уважаемые наши подписчики! Предлагаем Вам для ознакомления разъяснения Верховного
Суда Украины.

http://www.advokat.net.ua


Ввиду технических ограничений данное разъяснение разделено на две главы.

Глава 2

   10. Участь представників комісій,
                      інспекцій, організацій

     З метою    забезпечення    прав    і    законних    інтересів
неповнолітнього   та   досягнення   попереджувальних   результатів
судового  процесу  суди  повинні  повідомляти  міліцію  і службу у
справах  неповнолітніх,  а   також   підприємства,   установи   та
організації,  в яких навчається чи працює неповнолітній, про час і
місце розгляду справи про вчинені ним злочини.  Суд  також  вправі
викликати  в  судове  засідання представників зазначених органів і
організацій.  Апеляційні суди повідомили,  що участь представників
служби  у справах неповнолітніх та міліції у справах неповнолітніх
сприяє активізації профілактичної роботи з цією  групою  населення
та  забезпечує  контроль  за  поведінкою  неповнолітніх  у  період
відбування покарання,  яке не пов'язане з  позбавленням  волі.  На
думку багатьох апеляційних судів,  слід частіше викликати в судове
засідання цих  представників,  а  також  відповідно  до   положень
ст. 443   КПК   (  1003-05  )  залучати  до  участі  представників
підприємств,  установ і організацій за місцем навчання  чи  роботи
підсудних  неповнолітніх.  Але  у  більшості справ не вирішувалося
питання про виклик у судове  засідання  представників  комісії  та
міліції  у  справах  неповнолітніх,  а  також  з  місця  роботи чи
навчання неповнолітнього,  як того вимагають статті 442,  443 КПК.
Так,  у Харківській області у більшості справ про злочини, вчинені
неповнолітніми,  представники  міліції  та   комісії   у   справах
неповнолітніх  не  викликалися  для  участі  в  судовому засіданні
навіть тоді, коли підсудний до вчинення злочину перебував у них на
обліку.  Ці  недоліки  в  роботі  судів є перешкодою до всебічного
з'ясування даних про особу  неповнолітнього,  виявлення  причин  і
умов, що призвели до вчинення злочину, та дослідження умов, у яких
виховувалися чи  навчалися  неповнолітні.  У  багатьох  матеріалах
кримінальних   справ   дані  про  повідомлення  служби  у  справах
неповнолітніх та міліції у справах неповнолітніх про час  і  місце
розгляду справи відсутні.

     Суди залишають поза увагою факти неявки в судове засідання та
ігнорування  представниками  комісій  та   інспекцій   у   справах
неповнолітніх  повідомлень  судів  про час і місце розгляду справи
щодо неповнолітнього (ст.  442 КПК (  1003-05  ),  а  так  само  -
представниками підприємств, установ і організацій (ст. 443 КПК).

     Відповідно до вимог ст.  445 КПК ( 1003-05 ) при постановлені
вироку крім питань,  зазначених у ст.  324 КПК, суд зобов'язаний в
разі   звільнення   неповнолітнього  від  відбування  покарання  з
випробуванням чи застосування до нього покарання, не пов'язаного з
позбавленням    волі,    обговорити    необхідність    призначення
громадського вихователя.  Але цю норму закону  суди  практично  не
використовують.  За  повідомленням апеляційних судів Житомирської,
Полтавської та інших областей,  у жодній  із  вивчених  справ  про
злочини   неповнолітніх   це  питання  суди  першої  інстанції  не
порушували.

                   11. Втягнення неповнолітніх
                      у злочинну діяльність

     Важливим засобом  запобігання злочинності серед неповнолітніх
є встановлення  і  притягнення  до  кримінальної  відповідальності
дорослих осіб, які спонукали неповнолітніх до вчинення злочину. Як
свідчить судова статистика,  за  останні  11  років,  починаючи  з
1992 р.,  кількість  неповнолітніх,  які вчинили злочини за участю
дорослих, збільшилася  в   2,2   рази.   У   2002   р.   засуджено
6489 неповнолітніх,  які вчинили злочини за участю дорослих, що на
6,3%  менше, ніж у попередньому році. Третина засуджених підлітків
(32,3%)  вчинили  злочини  разом  із  дорослими,  інколи  - під їх
безпосереднім  впливом.  Це   насамперед   корисливі   пропозиції,
прохання,  поради  або  нерідко  - залучення до спільного вживання
алкогольних напоїв чи наркотичних засобів.  Часто дорослі вже були
судимі   і   втягують  у  злочинну  діяльність  молодь.  Залучення
підлітків до вживання алкоголю та наркотиків є додатковим  мотивом
для  вчинення  ними  злочинів.  У  2002 р.  засуджено 3396 (16,9%)
неповнолітніх, які вчинили злочини у стані алкогольного сп'яніння.
Під  час  розгляду  справ щодо неповнолітніх суди повинні ретельно
досліджувати   не   тільки   обставини   пред'явленого   підліткам
обвинувачення,  а  й  питання  про те,  чи не були вони втягнуті у
злочин  дорослими  особами.  Пленум  Верховного  Суду  України   в
постанові від 23 грудня 1983 р.  N 6 ( v0006700-83 ) роз'яснив, що
у  випадку,  коли  органи  досудового  слідства  не   вжили   всіх
передбачених   законом  заходів  до  виявлення  і  притягнення  до
кримінальної відповідальності осіб,  які втягнули неповнолітніх  у
вчинення   злочину,   суд   має   повернути  справу  на  додаткове
розслідування. Однак належним чином вимоги ст. 433 КПК ( 1003-05 )
про  обов'язкове  з'ясування  у  справах про злочини неповнолітніх
наявність  дорослих  підмовників  та  інших  осіб,  які   втягнули
неповнолітнього в злочинну діяльність,  не виконуються.  У 2002 р.
органами міліції  притягнуто  до   кримінальної   відповідальності
1343 особи,  справи  щодо  яких  направлено до суду за ст.  304 КК
( 2341-14 ).  Але судами засуджено за цією статтею всього 225 осіб
(у 2001 р. - 136), значна частина осіб була виправдана. Наприклад,
за справами,  які вивчені Апеляційним судом Хмельницької  області,
органами  досудового  слідства  було  пред'явлено  обвинувачення у
втягненні неповнолітніх у злочинну діяльність 67  особам,  з  яких
35 суди виправдали,  а 32 особи засуджено за ст. 304 КК. При цьому
жодної   апеляції   прокурора   на   безпідставність   виправдання
зазначених осіб не надходило.

     Суди не  завжди повно досліджують докази вини дорослих осіб у
втягненні неповнолітніх у вчинення  злочину.  Не  в  усіх  справах
вироки достатньо мотивовані.

     Втягнення неповнолітнього   у   злочин   виявляється  в  діях
дорослої особи,  пов'язаних із безпосереднім психічним та фізичним
впливом  на  неповнолітнього,  вчинених  з метою викликати у нього
прагнення  взяти  участь  у  злочині,  і  передбачає   ініціативну
поведінку,  пов'язану  із впливом на неповнолітнього для залучення
його  до  участі  у  злочині,  зокрема  переконання,  залякування,
підкуп,  обман,  розпалювання почуття помсти,  заздрості або інших
низьких спонукань,  пропозицію вчинити злочин,  обіцянку  придбати
або збути вкрадене, давання порад про місце і способи вчинення або
про  приховання  слідів  злочину,  розпиття  спиртних   напоїв   з
неповнолітнім  з метою полегшити схилення його до вчинення злочину
тощо. Судам необхідно ретельно з'ясовувати характер взаємовідносин
між  дорослим  і  підлітком,  оскільки  ці дані можуть мати велике
значення для з'ясування ролі дорослого у втягненні неповнолітнього
у вчинення злочину. У процесуальних документах має бути зазначено,
якими конкретно  діями  був  втягнений  неповнолітній  у  злочинну
діяльність.

     Органи досудового    слідства,   пред'являючи   обвинувачення
дорослим особам за втягнення неповнолітніх у злочинну  діяльність,
не  завжди  належним  чином  збирають  і  закріплюють  докази  для
розкриття цього злочину, здебільшого не зазначаючи у процесуальних
документах, які конкретно дії ті вчинили. Здебільшого слідчі одним
реченням формулюють  обвинувачення  дорослому  про  втягнення  ним
неповнолітнього у злочинну діяльність, зазначаючи, що він знав про
неповноліття підлітка.  У цій категорії справ предметом  доказу  є
спосіб   втягнення   неповнолітніх  у  злочинну  діяльність,  який
слідство повинне також обов'язково встановити.  Однак у  більшості
випадків  слідчі належним чином цього не роблять і у постанові про
пред'явлення  обвинувачення  не  зазначають,  які  конкретно   дії
вчинила  доросла  особа  для  втягнення неповнолітнього у злочинну
діяльність.  Це призводить до постановлення судами  щодо  дорослих
осіб  виправдувальних  вироків  за  ст.  304  КК  (  2341-14  ) за
недоведеністю  їх  участі  у  вчиненні   злочину.   Так,   вироком
Хорольського районного  суду  Полтавської  області  від  20 лютого
2002 р.  виправдано  С.,  який  обвинувачувався  за  ст.  304  КК.
Причиною  виправдання  стало  неконкретне обвинувачення,  оскільки
слідчий у постанові про пред'явлення обвинувачення за ч.3 ст.  185
і ст. 304 КК зазначив, що С., знаючи неповнолітніх Б., Н. і Х., за
попереднім зговором з ними вчинив крадіжку майна.

     Суди дуже    часто    не    приділяють     належної     уваги
диференційованому підходу до призначення покарання неповнолітньому
та дорослому підсудному,  який втягнув його у злочинну діяльність,
і  призначають однакову міру покарання обом та не вживають заходів
для  запобігання  втягненню  дітей   у   злочинну   діяльність   у
майбутньому.   Наприклад,   вироком  Шахтарського  районного  суду
Донецької області від 23  липня  2002  р.  засуджено  У.  та  його
пасинка  - неповнолітнього Ш.  за вчинення крадіжок із залізничних
контейнерів   і   цистерн.   Суд   призначив   засудженим   -   як
неповнолітньому,  так  і дорослому - однакову міру покарання (хоча
останній був засуджений за втягнення  неповнолітнього  у  злочинну
діяльність)  і  на підставі статей 75 і 76 КК ( 2341-14 ) звільнив
їх від призначеного покарання у виді позбавлення волі.  При  цьому
суд не назвав обставин,  які пом'якшують покарання щодо дорослого.
Суд також не взяв до уваги того,  що дорослий співучасник злочину,
який  втягнув  неповнолітнього,  проживає  разом  із ним та має на
нього вплив.

     Для зменшення негативного впливу на  неповнолітнього  з  боку
дорослого співучасника злочину ст. 439 КПК ( 1003-05 ) передбачено
можливість  виділення  справи   про   неповнолітнього   в   окреме
провадження.  Але  органи  досудового слідства використовують таку
можливість дуже рідко.  У разі,  коли неповнолітній  обвинувачений
притягується  до  відповідальності  в одній справі з дорослим,  до
нього застосовуються правила гл. 36 КПК.

             12. Призначення покарання неповнолітнім

     При призначенні   покарання   неповнолітньому   суд   повинен
враховувати  не  тільки ступінь тяжкості вчиненого злочину,  особу
винного та обставини,  що пом'якшують чи  обтяжують  покарання,  а
також  умови  його  життя  та  виховання,  вплив дорослих,  рівень
розвитку та інші особливості розвитку неповнолітнього.  Відповідно
до  пр.  5.1  "Пекінських  правил"  (  995_211  )  реакція  на  її
неповнолітніх правопорушників має грунтуватися  на  врахуванні  не
лише  тяжкості  правопорушення,  а  й особливостей їх особистості.
Особі,  яка  вчинила  злочин,  має  бути   призначено   покарання,
необхідне  й  достатнє  для  її  виправлення та попередження нових
злочинів.

     Суди мають дотримуватися вимог ст.  98 КК (  2341-14  )  щодо
видів  покарань,  які  можуть  бути  призначені  неповнолітнім  за
вчинений злочин.  Перелік видів покарань є вичерпним.  Виходячи  з
положень   ст.   98  КК  інші  види  покарань  -  обмеження  волі,
конфіскація майна,  довічне позбавлення волі  -  до  неповнолітніх
застосовуватися  не  можуть,  у тому числі і в порядку переходу до
іншого, більш  м'якого  виду  основного  покарання  відповідно  до
ст. 69  КК.  Так,  до  неповнолітніх,  визнаних винними у вчиненні
злочину,  суд може застосувати  такі  основні  види  покарань,  як
штраф,  громадські або виправні роботи, арешт, позбавлення волі на
певний строк та додаткові покарання у виді  штрафу  і  позбавлення
права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

     Аналіз статистичних даних за 2002 р. засвідчив, що 13508, або
67,2%  від  усіх  засуджених  неповнолітніх  були  звільнені   від
покарання з   випробовуванням   із   застосуванням   ст.   104  КК
( 2341-14 ). До позбавлення волі засуджено 4569 неповнолітніх, або
22,7%. Інші види основних покарань застосовуються до неповнолітніх
рідко. Так,   арешт   призначено   98   неповнолітнім,    виправні
роботи -  48,  громадські  роботи  -  81,  штраф - 307.  Додаткові
покарання у виді штрафу застосовано до двох неповнолітніх, 10 осіб
позбавлено  права  обіймати  певні  посади  або  займатися  певною
діяльністю.

     Суди під   час   розгляду   кримінальних  справ  про  злочини
неповнолітніх в основному дотримуються загальних засад призначення
покарання,  враховують  ступінь тяжкості вчиненого злочину,  особу
винного та обставини, що пом'якшують чи обтяжують покарання. Судам
слід  мати  на  увазі,  що  згідно  зі  ст.  66  КК  (  2341-14  )
неповноліття винного є обставиною,  що пом'якшує покарання.  Більш
суворе покарання,  ніж передбачено відповідними статтями Особливої
частини КК, у 2002 р. за вчинений злочин було призначено згідно зі
статтями   70,   71   КК  27  неповнолітнім,  яким  суд  призначив
позбавлення волі на строк від 10 до 15 років,  причому 25  із  них
були засуджені за умисне  вбивство,  а  2  особи  -  за  незаконне
заволодіння  транспортним  засобом.  Але  стосовно  двох  останніх
вироки було змінено з пом'якшенням покарання.

     Застосовуючи міру   покарання,  суди  мають  враховувати  всі
обставини в їхній сукупності, які впливають на його вид та розмір.
Однак  при  призначенні неповнолітнім покарання суди припускаються
помилок,  не завжди  враховують  передбачені  законом  особливості
особи неповнолітнього та інші обставини.

     У 2002  р.  у зв'язку з пом'якшенням покарання в апеляційному
порядку змінено вироки стосовно  174  неповнолітніх,  що  на  9,4%
менше,   ніж   у  попередньому  році.  При  пом'якшенні  покарання
неповнолітнім  засудженим   апеляційні   і   касаційні   інстанції
здебільшого  враховували крім ступеня тяжкості вчиненого злочину й
такі обставини,  як вчинення злочину у неповнолітньому віці,  щире
каяття   та  активне  сприяння  розкриттю  злочину,  відшкодування
завданих збитків,  відсутність тяжких наслідків від злочину, умови
життя та виховання,  зокрема тяжкі сімейні обставини, наявність чи
відсутність батьків або  осіб,  що  їх  замінюють,  рівень  їхньої
турботи   про   дитину,   матеріальні   умови  життя  і  виховання
неповнолітнього,  інші особливості особи  неповнолітнього,  рівень
його  фізичного,  інтелектуального  розвитку,  а  також  дані  про
попередні судимості,  як неповнолітній характеризувався, якою була
його  поведінка  після  вчинення  злочину,  зокрема - ставлення до
потерпілого.

     Так, вироком   Хмельницького  міського  суду  від  20  травня
2002 р.  засуджено Р.,  1984 року народження,  за ч.3 ст.  185  КК
( 2341-14  ) на три роки позбавлення волі.  На підставі ст.  71 КК
йому частково приєднано невідбуте покарання за попереднім  вироком
і  остаточно  призначено  3  роки  1  місяць позбавлення волі.  Р.
засуджено за те,  що він 25 лютого 2002  р.  проник  у  приміщення
ресторану і викрав спиртні та солодкі напої на суму 208 грн. Проте
Апеляційний суд Хмельницької  області  змінив  вирок,  пом'якшивши
засудженому  Р.  покарання  до  1 року 5 місяців позбавлення волі,
оскільки місцевий суд недостатньо врахував деякі обставини,  які в
своїй  сукупності  пом'якшують  покарання  (щире каяття,  вчинення
злочину у віці  до  18  років  внаслідок  збігу  тяжких  особистих
обставин,  зокрема  те,  що  він виховується у школі-інтернаті і є
сиротою).  Зазначені обставини давали суду підстави застосувати до
Р. ст. 69 КК і призначити йому більш м'яке покарання.

     Виходячи з  того,  що  покарання   неповнолітніх   має   бути
підпорядковане  іншій  меті  -  їх  виправленню  і  перевихованню,
попередженню вчинення нових злочинів - суди не повинні  призначати
неповнолітнім  позбавлення волі за злочини,  що не являють великої
суспільної небезпеки.  Позбавлення волі - це найсуворіше покарання
серед    видів    покарань,    які   можуть   застосовуватися   до
неповнолітнього.  При вирішенні питання про призначення  покарання
неповнолітньому слід розглядати насамперед можливість застосування
покарання,  не пов'язаного з позбавленням волі.  Цей вид покарання
потрібно  застосовувати до неповнолітнього,  коли виправлення його
неможливе без ізоляції від суспільства,  якщо всі інші більш м'які
засоби  впливу  не  дадуть  можливості  досягти мети кримінального
покарання.  Суду обов'язково необхідно зазначити  у  мотивувальній
частині  вироку,  з яких підстав застосовується до неповнолітнього
найсуворіший вид покарання - позбавлення волі.  Як  правило,  суди
застосовували  його  щодо  осіб,  які  вже були раніше засуджені і
знову вчинили тяжкі або особливо тяжкі  злочини,  що  призвели  до
тяжких наслідків.

     Відповідно до  ст.  102 КК ( 2341-14 ) неповнолітньому,  який
вперше вчинив злочин невеликої тяжкості,  позбавлення волі не може
бути  призначене.  За  вчинений повторно злочин невеликої тяжкості
покарання у виді позбавлення волі призначається на строк не більше
2 років;  за злочин  середньої  тяжкості  -  на  строк  не  більше
4 років;  за  тяжкий  злочин  -  на  строк  не більше 7 років;  за
особливо тяжкий злочин,  поєднаний з  умисним  позбавленням  життя
людини, - на строк до 15 років.

     Таким чином,  за новим КК ( 2341-14 ) передбачене більш м'яке
і  гуманне  покарання  для неповнолітніх осіб,  які вчинили злочин
невеликої або середньої тяжкості вперше,  і  стало  суворішим  для
тих,  що вчинили особливо тяжкий злочин,  поєднаний з позбавленням
життя людини.

     У 2002    р.    до    позбавлення    волі    було   засуджено
4569 неповнолітніх (у 2001 р.  - 4743),  з них на строк:  від 5 до
10 років - 701 (у 2001 р.  - 597); від 3 до 5 років - 1848 (1692);
від 2 до 3 років - 1203 (у 2001 р. - 1305); від 1 до 2 років - 660
(у 2001 р.  - 796);  на 1 рік - 130 (у 2001 р.  - 353). За п.5 ч.3
ст.  102 КК ( 2341-14 ) у 2002 р.  засуджено 27  неповнолітніх  до
позбавлення волі на строк від 10 до 15 років.  До позбавлення волі
минулого року  було  засуджено  неповнолітніх  за  вчинення  таких
злочинів:  умисне  вбивство  -  212  (всього  засуджено за цей вид
злочину 223 неповнолітніх),  умисне тяжке тілесне ушкодження - 133
(із 203),  згвалтування - 88 (із 112), крадіжки - 2409 (із 12931),
або 52,7%  від загальної кількості всіх  засуджених  підлітків  до
позбавлення волі,  грабіж - 589 (із 1895),  розбій - 481 (із 703),
незаконне  заволодіння  транспортним  засобом  -  186  (із   838),
хуліганство  -  109  (із 1033),  злочини у сфері обігу наркотичних
засобів - 98 (із 652) та  інші.  Аналізуючи  наведені  статистичні
дані,  можна  дійти  висновку,  що  суди  в основному дотримуються
рекомендацій,  зазначених у підпункті  "с"  пр.  17.1  "Пекінських
правил"   (   995_211   )   про   те,  що  позбавлення  волі  може
застосовуватися до неповнолітнього лише  за  серйозні  злочини  із
застосуванням   насильства  або  за  неодноразове  вчинення  інших
серйозних злочинів.

     Введення в   дію   нового   КК   (  2341-14  )  і  можливість
застосування більшої кількості видів покарання,  не пов'язаних  із
позбавленням   волі,   сприяло   істотному   зменшенню   кількості
неповнолітніх,  засуджених до позбавлення волі на 1  рік  включно.
Так,  у  2001  р.  до  такого  строку  включно  було засуджено 353
неповнолітніх, а в 2002 р. - 130, що в 2,7 рази менше. Мінімальний
строк позбавлення волі для неповнолітнього,  як  і  для  дорослого
засудженого, становить 1 рік.

     Аналіз судової  практики   щодо   призначення   неповнолітнім
покарання у виді позбавлення волі свідчить про те,  що в основному
суди обгрунтовано застосовують такий вид покарання,  зокрема  щодо
неповнолітніх,  які раніше вчиняли злочини і знову притягуються до
кримінальної  відповідальності  за  вчинення  тяжких  та  особливо
тяжких злочинів. У таких випадках, як зазначають суди, підліток не
бажає  ставати  на  шлях  виправлення  і,  залишаючись  на   волі,
протиправними діями становить небезпеку для суспільства.

     Водночас при призначенні покарання неповнолітнім за незаконне
заволодіння транспортним засобом (ст.  289 КК (  2341-14  )  деякі
суди припускаються помилок, не враховуючи обставин, що пом'якшують
покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину.

     Так, вироком Братського районного суду Миколаївської  області
від 23 квітня 2002 р.  Ф.  засуджено за ч.3 ст. 289 КК ( 2341-14 )
до 10 років позбавлення волі.  До призначеного покарання суд також
приєднав частково невідбуте  покарання  і  за  сукупністю  вироків
призначив  Ф.  11  років  позбавлення  волі  з конфіскацією всього
належного  йому  майна.  У  вироку  зазначено,   що   Ф.,   будучи
неповнолітнім,  у стані алкогольного сп'яніння незаконно заволодів
трактором вартістю понад 20 тис.  грн.,  що більш ніж у 250  разів
перевищує  неоподатковуваний  мінімум  доходів  громадян,  з метою
покататися  на  ньому,  але  доїхавши  до  околиці  села,  трактор
зупинився,  і  Ф.,  залишивши  його,  пішов додому.  Верховний Суд
України вирок щодо  Ф.  змінив,  застосувавши  ст.  69  КК,  і  на
підставі  ст.  71  КК  за сукупністю вироків призначив Ф.  5 років
позбавлення  волі,  виключивши  з  вироку   застосування   до   Ф.
додаткового   покарання   у   виді  конфіскації  майна.  В  ухвалі
Верховного Суду України зазначено, що при призначенні Ф. покарання
суд  врахував  лише  ступінь тяжкості вчиненого злочину,  дані про
особу та обставини,  що обтяжують покарання,  зокрема  те,  що  Ф.
раніше  притягався  до  кримінальної  відповідальності,  що злочин
вчинено  ним  у  стані  алкогольного  сп'яніння.   Обставини,   що
пом'якшують  покарання,  усупереч вимогам ст.  65 і 66 КК,  суд не
врахував.  Проте Ф.  вчинив злочин у  неповнолітньому  віці,  щиро
розкаявся  у  вчиненому,  матеріальної шкоди злочином заподіяно не
було.  Наявність обставин,  що пом'якшують  покарання  та  істотно
знижують  ступінь  тяжкості  вчиненого злочину,  давало суду право
застосувати ст.  69 КК і призначити підсудному покарання нижче від
найнижчої межі,  встановленої в санкції ч.3 ст. 289 КК. Крім того,
суд на порушення вимог ч.1 ст.  102 КК призначив Ф.,  який  вчинив
злочин  у неповнолітньому віці,  покарання за сукупністю вироків у
виді позбавлення волі на 11 років, незважаючи на те, що законом за
цей вид  злочину  покарання  неповнолітнім  не  може  перевищувати
10 років. На порушення вимог ст. 98 КК суд безпідставно застосував
до засудженого додаткове покарання - конфіскацію майна,  адже вона
до  осіб,  які  вчинили  злочин   у   неповнолітньому   віці,   не
застосовується.

     У новому  КК  (  2341-14  )  допущено   непослідовність   при
визначенні санкцій щодо мір покарання залежно від ступеня тяжкості
вчиненого злочину.  Так, у ч.3 ст. 289 КК передбачено за незаконне
заволодіння транспортним  засобом,  вартість  якого  у  250  разів
(4 тис.  250  грн.)  перевищує  неоподатковуваний  мінімум доходів
громадян, покарання у виді позбавлення волі на  строк  від  10  до
15 років.  Водночас ч.4 ст. 185 КК передбачено за крадіжку майна у
великих розмірах,  тобто  на  суму,  яка  в  250  і  більше  разів
перевищує неоподатковуваний      мінімум      доходів     громадян
(4 тис.  250 - 10 тис.  200 грн.),  позбавлення волі на строк  від
5 до  8  років.  Навіть  за  вчинення  розбійного  нападу  з метою
заволодіння майном на суму від 4 тис. 250 грн. до 10 тис. 200 грн.
і більше, ч.4 ст. 187 КК передбачено менше покарання - позбавлення
волі на строк від 8 років.

     Згідно зі ст.  22 КК ( 2341-14 ) відповідальність за крадіжку
(ст.  185 КК) передбачена при виповненні особі 14 років, незалежно
від  того,  за  якою  частиною  цієї  статті кваліфіковані її дії.
Згідно з  ч.1 ст.  185 КК таємне викрадення чужого майна карається
штрафом або виправними роботами, або позбавленням волі на строк до
3 років.  Але штраф відповідно до ст. 99 КК застосовується лише до
неповнолітніх, що мають самостійний дохід, власні кошти або майно,
на яке  може  бути  звернене стягнення.  Виправні роботи згідно зі
ст. 100 КК можуть бути призначені неповнолітньому лише у віці  від
16 до 18 років.

     Відповідно до  ч.2  ст.  185  нового КК ( 2341-14 ) крадіжка,
вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб,  карається
обмеженням  волі  на строк до 5 років або позбавленням волі на той
самий строк.  Але обмеження  волі  відповідно  до  ст.  61  КК  до
неповнолітніх не застосовується.

     Таким чином,  законом  передбачено  два  види  покарання  для
дорослих - обмеження волі або позбавлення волі, а до неповнолітніх
-  лише  позбавлення  волі.  Таке  дискримінаційне  ставлення   до
неповнолітніх вимагає внесення змін до чинного КК ( 2341-14 ).

     У суддів  виникають  також  труднощі  при призначенні виду та
міри кримінального  покарання  за  ч.1  ст.  296  КК  (  2341-14 )
неповнолітнім особам,  які вчинили зазначений вид злочину  у  віці
від 14  до  16  років.  Відповідно  до ч.1 ст.  296 КК хуліганство
карається штрафом або арештом,  або обмеженням волі. Але штраф, як
зазначалося вище,  застосовується лише до неповнолітніх,  що мають
самостійний дохід,  власні кошти  або  майно,  на  яке  може  бути
звернене стягнення.  Таких неповнолітніх практично немає,  тому що
приймають на роботу за трудовим договором,  як виняток, осіб, яким
виповнилося  15  років  і  у  віці  до 16 років за згодою одного з
батьків.  Згідно зі ст.  101 КК арешт може застосовуватися лише до
неповнолітнього, який   на   момент   постановлення  вироку  досяг
16 років.   Обмеження   волі   до   неповнолітніх    взагалі    не
застосовується (ст. 61 КК).

     При призначенні   покарання    неповнолітнім    судам    слід
дотримуватися  принципу  індивідуалізації,  за  наявності  підстав
розглядати можливість звільнення  неповнолітніх  від  покарання  з
випробуванням,  застосування  до  них примусових заходів виховного
характеру тощо.

     Відповідно до п.2 ст.  104 КК  (  2341-14  )  звільнення  від
відбування  покарання  з  випробовуванням може бути застосоване до
неповнолітнього лише в разі його засудження до  позбавлення  волі.
Однак  деякі  суди  звільняли  неповнолітніх з випробовуванням при
засудженні до арешту. Наприклад, вироком Комсомольського районного
суду  м.  Херсона від 31 жовтня 2001 р.  засуджено неповнолітнього
Н., 1984  року  народження,  та  інших  (всього  5  осіб)  за  ч.1
ст. 296 КК до 30 діб арешту і на підставі ст. 104 КК всі засуджені
звільнені  від  відбування  покарання з випробовуванням строком на
рік.  Апеляційна інстанція  скасувала  цей  вирок  як  незаконний,
оскільки  неповнолітні  були  звільнені від відбування покарання з
випробовуванням у  виді  арешту,  хоча  законом  передбачено  таке
звільнення лише від позбавлення волі.

     Суди допускають порушення вимоги ст.  104 КК ( 2341-14 ) щодо
встановлення  іспитового  строку  при звільненні неповнолітніх від
відбування  покарання  з  випробуванням   понад   2   роки.   Так,
Славутський   міський  суд  Хмельницької  області  у  справі  щодо
неповнолітніх братів  Д.  за  ч.3  ст.  185  КК  звільнив  їх  від
призначеного покарання у виді 3 років позбавлення волі з іспитовим
строком  3  роки.  Однак  на  момент  постановлення  вироку  їм не
виповнилося 18  років.  Таким  чином  суд  не  врахував,  що   ч.3
ст. 104  КК  встановлює  при  звільненні  від відбування покарання
неповнолітньому іспитовий строк меншої  тривалості,  ніж  дорослим
засудженим (ст. 75 КК), - від 1 до 2 років.

     Звільняючи неповнолітнього   від   відбування   покарання   з
випробуванням,  суди  відповідно  до  вимог ст.  76 КК ( 2341-14 )
покладали   на    засуджених    обов'язки    повідомляти    органи
кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання,  роботи
або  навчання,  періодично  з'являтися  для  реєстрації  в  органи
кримінально-виконавчої   системи   тощо.   Однак   деякі  суди  не
враховували,  що перелік обов'язків,  передбачених ст.  76 КК, які
можуть бути покладені на засудженого,  є вичерпним, і покладали на
неповнолітніх обов'язки,  які  не  передбачені  законом,  зокрема,
закінчити    навчання,    влаштуватися   на   роботу.   Наприклад,
Миколаївський районний   суд   Львівської  області  у  вироку  від
16 травня 2002 р.  поклав  на  засудженого  П.  обов'язок  успішно
закінчити навчання  в  ПТУ.  Цей  же  суд  у  вироку від 10 червня
2002 р.  аналогічний  обов'язок  поклав  на  засудженого  М.   при
звільненні його від відбування покарання з випробуванням.

     У разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання  з
випробуванням суди інколи згідно з ч.4 ст.  104  КК  (  2341-14  )
покладають  на  певну  особу  за  її  згодою  або  на  її прохання
обов'язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним  виховної
роботи.  Так,  суди  Хмельницької області лише в чотирьох випадках
застосували зазначене положення закону.

     Деякі суди   не   роз'яснювали  засудженим  правові  наслідки
звільнення від відбування покарання з  випробуванням,  передбачені
ст.  78  КК  ( 2341- 14 ).  Такі факти мали місце в Любомльському,
Луцькому районних судах, Луцькому міському суді Волинської області
та інших.

  При звільненні   неповнолітніх  від  відбування  покарання  з
випробуванням одні суди Донецької,  Сумської, Херсонської та інших
областей посилаються у вироку на ст. 104 КК ( 2341-14 ), інші - на
ст.  75 КК,  а деякі  -  на  обидві  статті.  Наприклад,  Сумський
районний суд вироком від 23 квітня 2002 р. засудив неповнолітнього
Д. за  ч.3  ст.  185  КК,  але застосувавши ст.  75 і ст.  104 КК,
звільнив засудженого від відбування покарання  з  випробуванням  з
іспитовим строком 2 роки. В іншому випадку ухвалою Верховного Суду
України від 19 вересня  2002  р.  щодо  вироку  Апеляційного  суду
Донецької  області від 20 травня 2002 р.  стосовно неповнолітнього
Є.  при звільненні його від відбування покарання  з  випробуванням
замість  ст.  75 застосовано ст.  104 КК.  Верховний Суд України в
ухвалі щодо  цієї  справи  зазначив,  що  згідно  зі  ст.  104  КК
звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується
до неповнолітніх відповідно  до  статей  75-78  КК  з  урахуванням
положень ст. 104 КК.

     Трапляється, що   суди   призначають   покарання,   яке    не
передбачене  ст.  98  КК  (  2341-14 ) ("Види покарань"),  зокрема
обмеження волі та конфіскацію  майна  до  неповнолітніх,  визнаних
винними у вчиненні злочину. Так, Кам'янець-Подільський міський суд
Хмельницької  області  при  розгляді  кримінальної   справи   щодо
неповнолітнього   В.   призначив   засудженому  покарання  у  виді
обмеження волі зі звільненням від покарання з випробуванням.

     Вироком Білозерського районного суду Херсонської області  від
26   лютого  2002  р.  засуджено  неповнолітнього  Л.,  1984  року
народження, та  інших  за  ч.1  ст.  296  КК  (  2341-14 ) до року
обмеження волі кожного.  На підставі ст. 45 КК ( 2001-05 ) 1960 р.
постановлено  покарання  засудженим  вважати  умовним  з іспитовим
строком на рік.  Скасовуючи вирок щодо  Л.,  апеляційна  інстанція
зазначила,  що  призначаючи  йому покарання у виді обмеження волі,
суд  не  врахував,  що  на  день  постановлення  вироку  він   був
неповнолітнім, а  відповідно  до  ч.3 ст.  61 КК обмеження волі не
застосовується до неповнолітніх.  Бахчисарайським  районним  судом
Автономної  Республіки  Крим  вироком  від  22  березня 2002 р.  з
порушенням вимог ст. 98 КК та ст. 61 КК засуджені неповнолітні А.,
С. і П. за ч.2 ст. 185 КК до року обмеження волі.

     Вироком Апеляційного   суду   Кіровоградської   області   від
15 березня 2002 р.  засуджено неповнолітніх  С.  і  З.,  обидва  -
1985 року   народження,  за  ч.4  ст.  187,  пунктами  6,  12  ч.2
ст. 115 КК ( 2341-14 ) за те, що вони 10 листопада 2001 р. під час
розбійного  нападу вчинили умисне вбивство з корисливих мотивів за
попередньою змовою групою осіб - до позбавлення  волі,  відповідно
на 12 і 10 років з конфіскацією майна.  Але засудженим С.  і З. на
день постановлення вироку виповнилося лише по 16 років,  тому  суд
не  вправі  був  застосовувати  до  них додаткову міру покарання -
конфіскацію майна.

     Згідно зі  ст.  98 КК ( 2341-14 ) до неповнолітніх,  визнаних
винними у вчинені злочину, не може бути застосовано додаткову міру
покарання   у   виді  конфіскації  майна.  Але  на  практиці  суди
по-різному вирішували  питання  щодо  можливості  застосування  за
відповідними  статтями  КК додаткової міри покарання - конфіскації
майна до особи,  яка вчинила злочин у неповнолітньому віці,  а  на
момент розгляду справи в суді досягла повноліття.

     Верховний Суд  України після розгляду деяких справ виключив з
вироку застосування до  засуджених  додаткової  міри  покарання  -
конфіскації  майна  з  посиланням на ст.  98 КК ( 2341-14 ) на тій
підставі,  що ці особи вчинили злочин у неповнолітньому віці. Так,
ухвалою  Верховного Суду України від 7 листопада 2002 р.  з вироку
Апеляційного суду Вінницької області від 4  липня  2002  р.,  яким
було  засуджено  неповнолітнього  П.,  1985  року  народження,  за
пунктами 6,  12 ч.2 ст. 115, ч.4 ст. 187 КК на 5 років позбавлення
волі за вчинення 29 листопада 2001 р.  злочинів,  покарання за які
передбачене  цими  статтями,  застосування  до  нього  конфіскації
майна.  Вироком Апеляційного суду м.  Києва від 23 серпня 2002  р.
засуджено Н.,  1984 року народження,  за п.6 ч.2 ст.  115 КК,  ч.4
ст. 187 КК за сукупністю злочинів на 12 років позбавлення  волі  з
конфіскацією всього  майна.  Засуджений Н.,  будучи неповнолітнім,
11 вересня 2001 р. з корисливих мотивів вчинив умисне вбивство під
час розбійного   нападу.   Ухвалою  Верховного  Суду  України  від
7 листопада 2002 р.  виключено з вироку застосування  стосовно  Н.
додаткової міри покарання - конфіскації всього майна.

     Стаття 99  КК  (  2341-14  )  містить певні застереження щодо
застосування до неповнолітніх такого  виду  покарання,  як  штраф.
Відповідно  до  вимог  цієї  статті  штраф  застосовується лише до
неповнолітніх, що мають самостійний дохід, власні кошти або майно,
на яке може бути звернене стягнення. Тому застосування такого виду
покарання є обмеженим.  Призначаючи зазначену  міру  покарання  до
неповнолітніх,  суди не завжди з'ясовують,  який їх майновий стан,
чи мають вони самостійний дохід або  власні  кошти  і  майно.  Ось
приклад  -  за період з 1 вересня 2001 р.  по 1 вересня 2002 р.  у
Хмельницькій області до 11 неповнолітніх місцеві суди  застосували
таку  міру покарання,  як штраф.  При цьому суди не врахували,  що
засуджені неповнолітні ніде не працюють і не мають власних  коштів
та майна,  на які може бути звернено стягнення.  На час проведення
узагальнення такі вироки судів щодо  сплати  штрафу  не  виконані.
Подібні випадки допущені також судами інших областей.

     Частиною 2  ст.  99  КК  (  2341-14 ) встановлено,  що розмір
штрафу, який призначається неповнолітнім, не може перевищувати 500
неоподатковуваних  мінімумів  доходів  громадян.  Ця вимога закону
судами виконується.  Але не всі з них враховують,  що  мінімальний
 розмір штрафу   відповідно   до   ч.2   ст.   53   КК   становить
30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Так, Шепетівським
міським судом  Хмельницької  області  неповнолітньому  К.  за  ч.2
ст. 263 КК призначено штраф у розмірі 51 грн.

     Статтею 101 КК ( 2341-14 )  передбачено,  що  арешт  як  міра
кримінального   покарання  призначається  неповнолітнім,  яким  на
момент постановлення вироку вже виповнилося 16 років,  строком від
15 до 45 діб.  Порівняно з дорослими засудженими тривалість арешту
для  неповнолітніх  істотно  зменшена.  З  матеріалів  судів,  які
надійшли для підготовки узагальнення,  вбачається,  що покарання у
виді  арешту  неповнолітнім  призначалося  в  деяких  випадках   з
порушенням ст.  101 КК.  Зокрема,  вироком Слов'янського районного
суду Донецької області від 12 червня 2002 р. неповнолітні Б. та І.
засуджені до арешту відповідно на 3 і 6 місяців.

             13. Примусові заходи виховного характеру

     Суди не    повинні   допускати   застосування   кримінального
покарання до неповнолітніх,  які вчинили злочини, що не становлять
великої суспільної небезпеки,  якщо виправлення неповнолітніх може
бути досягнуто шляхом застосування  примусових  заходів  виховного
характеру, передбачених ч.2 ст. 105 КК ( 2341-14 ).

     У 2002   р.   суди  застосували  примусові  заходи  виховного
характеру до 4 228 неповнолітніх,  що на 9,8%  менше, ніж минулого
року.  Більше половини неповнолітніх (57,2%),  до яких застосовано
примусові  заходи  виховного  характеру,  є  дітьми,  що   вчинили
суспільно небезпечні діяння у віці від 11 до 14 років.  Відповідно
до ч.2 ст.  105 КК ( 2341-14 ) суди минулого року  застосували  до
неповнолітніх   такі   примусові   заходи   виховного   характеру:
застереження -  до  406  підлітків  (9,6%);  передача  під  нагляд
батьків чи осіб,  які їх замінюють,  - 3246 (76,8%);  зобов'язання
відшкодувати заподіяні  майнові  збитки  -  12  (0,3%);  обмеження
дозвілля    -    65    (1,5%);    направлення    до    спеціальної
навчально-виховної установи:  до школи - 432 (10,2%), до училища -
67 (1,6%).

     Примусові заходи      виховного      характеру,      зокрема,
застосовуються:  у випадку прийняття судом рішення про  звільнення
неповнолітнього від  кримінальної відповідальності на підставі ч.1
ст.  97 КК ( 2341-14 );  до особи, яка до досягнення віку, з якого
може  наставати  кримінальна  відповідальність,  вчинила суспільно
небезпечне діяння;  при звільненні неповнолітнього  від  покарання
відповідно до ч.1 ст. 105 КК.

     У справах  про злочини неповнолітніх,  що надходять до суду з
обвинувальним висновком  у  порядку,  передбаченому  ст.  232  КПК
( 1003-05  ),  досудове  слідство,  попередній  і  судовий розгляд
провадяться із дотриманням правил гл. 36 КПК.

     Відповідно до ч.1 ст.  97 КК ( 2341-14 ) суд вправі звільнити
неповнолітнього   від   кримінальної   відповідальності  тільки  у
випадку,  якщо він вперше вчинив злочин невеликої  тяжкості  і  за
умови,  що його виправлення можливе без застосування покарання.  У
цьому разі суд  застосовує  до  неповнолітнього  примусові  заходи
виховного   характеру.  Справи,  що  надійшли  в  суд  у  порядку,
передбаченому ст. 73 або ст. 9 КПК ( 1001-05 ), суддя призначає до
розгляду  в  судовому  засіданні,  про  що  виносить  постанову із
зазначенням часу і місця розгляду справи й  осіб,  які  підлягають
виклику до суду.

     При виявленні           порушень           вимог          КПК
( 1001-05,  1002-05,  1003-05 ),  без усунення яких справа не може
бути   призначена   до  судового  розгляду,  або  порушенні  права
неповнолітнього  на  захист,  або  неповноти   чи   неправильності
досудового   слідства,  що  не  можуть  бути  усунуті  в  судовому
засіданні,  суддя  мотивованою  постановою  з  дотриманням  вимог,
передбачених  статтями  246  і  281 КПК,  повинен повернути справу
прокурору для усунення цих порушень або для проведення додаткового
розслідування.

     Про час і  місце  розгляду  кримінальної  справи  в  судовому
засіданні повідомляються неповнолітній, його законний представник,
захисник та інші  особи,  зазначені  в  списку,  що  додається  до
постанови про направлення справи до суду, а також прокурор.

     Якщо неповнолітній  перебуває  на обліку в органі чи службі у
справах неповнолітніх,  доцільно залучити  до  участі  в  розгляді
справи  представника  цієї  установи.  Це  сприятиме  всебічному й
повному дослідженню даних  про  особу,  умови  життя  і  виховання
неповнолітнього.

     У такому  разі є змога з'ясувати думку законного представника
про те,  який  саме  примусовий  захід  виховного  характеру  буде
найефективнішим. Участь у судовому засіданні неповнолітнього, його
захисника, законного представника та прокурора є обов'язковою. Під
час  засідання  з'ясовуються  дані  про  особу  неповнолітнього та
повноваження законного представника, роз'яснюються їм процесуальні
права,   заслуховуються  пояснення  підсудного  і  його  законного
представника,  досліджуються  докази,  необхідні   для   вирішення
питань: чи мало місце суспільно небезпечне діяння, що підпадає під
ознаки злочину КК ( 2341-14 );  чи винен  у  ньому  неповнолітній;
інші  обставини,  які мають істотне значення для вирішення питання
про застосування до неповнолітнього примусових  заходів  виховного
характеру. У цих справах судові дебати не провадяться, а прокурор,
захисник,  законний представник і неповнолітній  висловлюють  свої
думки. Останнє слово неповнолітньому не надається.

     Невиконання вимог ст.  447 КПК ( 1003-05 ) про розгляд справи
за участю захисника  неповнолітнього  -  істотне  порушення  цього
права  і  є  підставою  для  скасування  рішення  про застосування
примусового заходу виховного характеру.

     Відповідно до вимог  п.6  ст.  45  КПК  (  1001-05  )  участь
захисника  є  обов'язковою при провадженні справи про застосування
примусових  заходів  виховного   характеру.   Якщо   захисник   не
запрошений  неповнолітнім  або його законним представником,  суддя
призначає захисника і забезпечує його участь у  справі  відповідно
до п.1 ч.4 ст.  47 КПК.  Однак суди не  завжди  дотримуються  цієї
вимоги.  Так,  Петровський районний суд м.  Донецька розглянув без
участі  захисника  справу  про  застосування  примусових   заходів
виховного  характеру до неповнолітнього Я.,  1989 року народження,
що не досяг віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, за
вчинення суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки ч.3
ст.  185 КК ( 2341-14 ) (крадіжка).  При розгляді цієї справи  суд
допустив численні порушення вимог закону.  Зокрема, порушено строк
призначення  її  до  розгляду,  пояснення  неповнолітнього,   його
законного представника суд не заслуховував,  докази,  які доводять
вчинення Я.  суспільно небезпечного діяння,  не перевірялися.  Суд
також  не  з'ясував  стан  здоров'я  та рівень загального розвитку
неповнолітнього,  умови його життя і виховання. Хоча неповнолітній
вчинив  крадіжку  з групою осіб,  але слідство і суд не перевіряли
наявність дорослих підмовників.  У  справі  не  було  запрошено  в
судове  засідання  представників  комісії  та  міліції  у  справах
неповнолітніх.  Органи  досудового  слідства  і  суд   навіть   не
намагалися виконати вимоги ст. 23 КПК і з'ясувати причини й умови,
які  сприяли  вчиненню  12-річною  дитиною   крадіжки.   Суд   при
зазначених порушеннях вимог закону формально виніс постанову, якою
неповнолітній був переданий під нагляд батьків.

     Суди повинні  мати  на  увазі,  що перелік примусових заходів
виховного характеру вичерпний.  Суд  вправі  призначити  один  або
декілька   з   них   і  разом  з  цим  призначити  неповнолітньому
вихователя.  Але,  як  свідчить  практика,  суди  застосовують  до
неповнолітнього  лише  один  примусовий захід виховного характеру,
переважно (76,8%) - передачу неповнолітнього під нагляд батьків.

     Згідно з даними судової практики,  суди не  завжди  виконують
вимоги ч.3  ст.  105  КК  (  2341-14  )  щодо  призначення  строку
тривалості   заходів   виховного  характеру.  Так,  Радомишльський
районний суд Житомирської області  на  підставі  ч.2  ст.  105  КК
звільнив  неповнолітнього  Л.  від  покарання за ч.1 ст.  286 КК з
передачею  під  нагляд  батьків,  але  без   встановлення   строку
тривалості заходів виховного характеру.  У зв'язку з цим зазначене
судове рішення  змінено  ухвалою  Апеляційного  суду  Житомирської
області від 30 квітня 2002 р.  Для Л. встановлено заходи виховного
характеру строком на 2 роки.

     Важливо, щоб  в ухвалі (постанові) суд обгрунтував,  чому він
вважає  доцільним  звільнити  неповнолітнього   від   кримінальної
відповідальності і застосувати до нього примусовий захід виховного
характеру.  При цьому суд повинен обрати такий з них, що найбільше
сприятиме  виправленню і перевихованню неповнолітнього.  Вирішуючи
питання, чи слід застосовувати такий примусовий захід, як віддання
неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх замінюють, суд
враховує,  що цей захід застосовується лише за наявності даних про
їхню здатність забезпечити виховний вплив та постійний контроль за
поведінкою неповнолітнього.  Не можна  передавати  неповнолітнього
під  нагляд  батькові чи матері,  які позбавлені батьківських прав
або через свою поведінку не здатні позитивно  впливати  на  нього.
Деякі  суди  не  зазначають  у  постановах прізвища батьків,  яким
передається дитина під  нагляд.  Наприклад,  постановою  Зарічного
районного суду м.  Сум від 10 травня 2002 р. до неповнолітнього К.
було застосовано такий примусовий  захід  виховного  характеру  як
передача  під  нагляд  батькам.  Але  в  постанові суд не зазначив
прізвища, імена та по батькові осіб, яким передано неповнолітнього
під нагляд.  Такі ж  недоліки  допускали  суди  Івано-Франківської
області.

     Передача неповнолітнього   під   нагляд   педагогічного    чи
трудового  колективу  можлива тільки за згодою колективу за місцем
навчання або місцем роботи порушника закону за наявності даних про
те,  що  цей  колектив спроможний здійснювати належний контроль за
поведінкою  неповнолітнього  та   позитивно   впливати   на   його
виховання.  Неповнолітній  також  може  бути  переданий під нагляд
окремих громадян на їх прохання,  але вони зобов'язані  при  цьому
здійснювати  виховний вплив на нього та постійний контроль за його
поведінкою.

     При передачі неповнолітніх під нагляд їхніх  батьків  суди  в
деяких   випадках  усупереч  вимогам  ст.  447  КПК  (  1003-05  )
заслуховують  пояснення  законних  представників,  не   з'ясовують
здатність   батьків   забезпечити  позитивний  виховний  вплив  на
неповнолітніх,  контролювати  їх   поведінку.   Так,   Городоцький
районний   суд   Львівської  області  16  січня  2002  р.  передав
неповнолітніх Ш.  і Б.  під нагляд їхніх батьків, але при цьому не
заслухав їх пояснень.

     Суд вирішує   питання   про  направлення  неповнолітнього  до
спеціальної навчально-виховної установи  для  дітей  і  підлітків,
коли він вийшов з-під контролю батьків чи осіб,  які їх замінюють,
не піддається виховному впливу  і  застосування  інших  примусових
заходів  виховного  характеру не дають результатів.  Відповідно до
ст.  8 Закону від 24 січня 1995 р.  "Про органи і служби у справах
неповнолітніх та   спеціальні    установи    для    неповнолітніх"
( 20/95-ВР  )  (із  наступними змінами;  далі - Закон від 24 січня
1995  р.)  до  загальноосвітніх   шкіл   соціальної   реабілітації
направляються за  рішенням  суду  неповнолітні  віком  від  11  до
14 років,  а до професійних училищ соціальної реабілітації - віком
від  14  років.  Проте не можуть направлятися в ці установи особи,
які страждають на захворювання,  зазначені  у  переліку,  що  його
містить  Інструкція про медичне обстеження дітей і підлітків,  які
направляються  до  загальноосвітніх  шкіл  та  професійних  училищ
соціальної  реабілітації  для  дітей  і підлітків,  які потребують
особливих умов виховання (затверджена наказом Міністерства охорони
здоров'я України  і  Міністерства  освіти  України  від  5  травня
1997 р.  N 137/131 (  z0328-97  ),  зареєстрована  в  Міністерстві
юстиції України 20 серпня 1997 р.; далі - Інструкція).

     Однак суди  не  в  усіх  випадках  з'ясовують   питання   про
можливість  перебування  в  такій  установі  підлітків  за  станом
здоров'я.  Так,  Самбірським районним судом Львівської області  13
лютого   2002   р.  був  направлений  до  загальноосвітньої  школи
соціальної реабілітації неповнолітній П.  Але в матеріалах  справи
немає будь-яких медичних документів про стан здоров'я підлітка,  а
отже, суд це питання не досліджував.

     Узагальнення засвідчило,  що в значній кількості  справ,  які
були направлені в суди відповідно до статей 73, 9 КПК ( 1001-05 ),
відсутні дані про здоров'я та загальний розвиток  неповнолітнього.
Відповідно  до  зазначеної інструкції медичний огляд неповнолітніх
для визначення можливості їх утримання у  загальноосвітніх  школах
та  професійних  училищах  соціальної  реабілітації провадиться до
розгляду справ у судах.

     Статтею 433 КПК ( 1003-05 ) визначено,  що однією з обставин,
яку  необхідно  з'ясувати  у справах про злочини неповнолітніх,  є
стан здоров'я та загального розвитку підлітка.  Якщо  це  не  було
зроблено, то  досудове  чи  судове  слідство  відповідно  до   п.4
ст. 368 КПК може бути визнано однобічним і неповним.  У зв'язку із
наведеними обставинами судам необхідно мати на  увазі,  що  органи
слідства та прокуратури,  направляючи кримінальну справу до суду в
порядку ст.  73 або ст.  9 КПК,  повинні згідно з вимогами п.2 ч.1
ст.  433  КПК  з'ясувати  стан  здоров'я,  для чого мають провести
медичне обстеження неповнолітнього.

     Складним є   питання   про  застосування  примусових  заходів
виховного характеру до неповнолітніх,  які за станом  здоров'я  не
можуть  бути  направлені  до  загальноосвітньої  школи  соціальної
реабілітації або  професійного  училища  соціальної  реабілітації.
Відповідно  до  Положення  про  загальноосвітню  школу  соціальної
реабілітації  та  Положення  про  професійне  училище   соціальної
реабілітації  (затверджені  постановою  Кабінету Міністрів України
від 13 жовтня 1993 р.  N 859 ( 859-93-п ) до цих установ не можуть
бути  направлені діти і підлітки,  які страждають на захворювання,
зазначені в інструкції  (  z0328-97  ).  Згідно  з  переліком,  що
містить зазначена інструкція (п.11),  не підлягають направленню до
шкіл  та  професійних  училищ  соціальної  реабілітації   діти   і
підлітки, які мають психічні захворювання, туберкульоз, ревматизм,
уроджені  вади  серця,  інфекційні  та  венеричні   хвороби,   ряд
хронічних   захворювань,   таких,  як  виразкова  хвороба  шлунка,
бронхіальна  астма  з  тяжкими  частими  приступами,  захворювання
крові, цукровий діабет, а також хворі на СНІД тощо.

     За наявності  таких  захворювань  суди  не  можуть направляти
неповнолітніх   до   спеціальної   навчально-виховної    установи.
Найчастіше  до  цих дітей суди застосовують такий примусовий захід
виховного  характеру,  як  передача  неповнолітнього  під   нагляд
батьків чи осіб,  які їх замінюють.  У 2002 р.  під нагляд батьків
суди передали 76,8%  від усіх неповнолітніх,  до яких  застосовані
примусові  заходи  виховного  характеру.  Серед  цих  осіб вчинили
суспільно  небезпечні  діяння,  що  підпадають  під  ознаки  таких
злочинів:  проти  власності  - 2578,  умисні вбивства - 6,  умисні
тяжкі тілесні ушкодження - 8,  згвалтування - 4, проти громадської
безпеки - 58,  проти безпеки руху - 59, проти громадського порядку
та  моральності,  у  тому  числі хуліганство - 165,  у сфері обігу
наркотичних засобів - 92.

     Судова практика   свідчить,  що  примусовий  захід  виховного
характеру у виді передачі під нагляд батьків у багатьох випадках є
малоефективним.  Багато  з  таких неповнолітніх давно вийшли з-під
контролю  батьків  або  батьки  негативно  впливають  на  них   чи
позбавлені  батьківських  прав,  тобто  діти  передані  під нагляд
батьків,  які  виявилися  неспроможними  виховувати  свою   дитину
належним чином, або й самі втягнули її у злочинну діяльність. Суди
змушені застосовувати до таких неповнолітніх  менш  суворі  заходи
виховного характеру через їхню хворобу. Так, Нахімовський районний
суд м. Севастополя за вчинення неодноразових суспільно-небезпечних
діянь,  які  підпадають під ознаки крадіжок чужого майна на значну
суму  з  проникненням  у  житло  (відеомагнітофон,   радіотелефон,
радіоприймач,   фотоапарат   та   ін.),  направив  П.,  1986  року
народження, якому на момент вчинення злочину виповнилося 13 років,
до  спеціальної навчально-виховної установи для дітей та підлітків
строком на  2  роки.  Скасовуючи  цю  постанову,  Апеляційний  суд
м. Севастополя в ухвалі зазначив, що в матеріалах справи є довідка
про те, що П. перебуває на обліку в дитячого психіатра, але суд не
перевірив із залученням спеціаліста-медика,  чи може він за станом
здоров'я перебувати в спеціальній навчально-виховній установі. При
новому розгляді справи суд вимушений був передати  неповнолітнього
під  нагляд  матері.  Але мати не мала на сина жодного впливу і не
могла контролювати його поведінку,  учнем у  школі  він  був  лише
формально,   провчився   там   всього   два   тижні,  схильний  до
правопорушень,  вчинив три суспільно небезпечних  діяння,  у  тому
числі  таке,  що  підпадає  під ознаки тяжкого злочину,  останнє -
після звільнення з приймальника-розподільника.

     Відповідно до вимог  ст.  9  Закону  від  24  січня  1995  р.
( 20/95-ВР  )  у  державній  системі охорони здоров'я повинні бути
створені центри медико-соціальної реабілітації для  неповнолітніх,
які вживають алкоголь,  наркотики,  а також для неповнолітніх, які
за станом здоров'я не можуть бути направлені  до  шкіл  соціальної
реабілітації  та  професійних училищ соціальної реабілітації.  Але
центри медико-соціальної реабілітації створено лише  в  Автономній
Республіці Крим та трьох областях і тільки для неповнолітніх,  які
вживають алкоголь  та  наркотики.  За  повідомленням  Міністерства
охорони   здоров'я   України   та   Міністерства   освіти   центри
медико-соціальної реабілітації для неповнолітніх,  які  за  станом
здоров'я  не  можуть  бути направлені до шкіл та училищ соціальної
реабілітації,  як того вимагає ст.  9 зазначеного Закону, до цього
часу не створено.  Водночас за даними Міністерства освіти,  станом
на 3 червня 2003 р.  школи соціальної реабілітації  укомплектовані
вихованцями на 33,1%, а професійні училища - на 72,1%

     Ще однією проблемою є відсутність контролю  з  боку  суду  за
виконанням  постанов про застосування примусових заходів виховного
характеру.  Так, постановою Самбірського районного суду Львівської
області  від 13 лютого 2002 р.  до неповнолітнього П.  застосовано
примусовий захід виховного характеру у виді  направлення  його  до
загальноосвітньої школи  соціальної   реабілітації   терміном   на
3 роки. Однак у справі немає документів про виконання постанови, і
суд на це не відреагував.

     Для здійснення    контролю    за   виконанням   рішення   про
застосування примусового заходу виховного  характеру  суд  повинен
про його прийняття інформувати службу у справах неповнолітніх.

                14. Звернення вироків до виконання

     Відповідно до  ст.  404  КПК  (  1003-05  ) вирок,  що набрав
законної  сили,  звертається  до  виконання   судом,   який   його
постановив,  не  пізніше,  ніж  через  3  доби  з дня набрання ним
законної сили або повернення справи з  апеляційної  чи  касаційної
інстанції. Апеляційні суди повідомили, що суди відповідно до вимог
закону звертають вироки до виконання,  направляють  розпорядження,
копії  вироків  тому органу,  на який покладено обов'язок виконати
вирок.  Проте у справах про злочини неповнолітніх  іноді  відсутні
підтвердження про прийняття вироків до виконання. Наприклад, немає
таких підтверджень у Львівській області у справах неповнолітніх Л.
і Ш.,  засуджених  Кам'янсько-Бузьким  районним   судом   за   ч.3
ст. 185 КК ( 2341-14 ); Г., засудженого Дрогобицьким міським судом
за ч.1 ст.  185 КК;  С.,  К., засуджених Старосамбірським районним
судом за ч.2 ст. 296 КК, та інших.

              15. Відповідальність батьків або осіб,
            що їх замінюють, за невиконання обов'язків
                       щодо виховання дітей

     Невиконання батьками   або   особами,   які   їх   замінюють,
обов'язків  щодо виховання дітей є однією з причин,  що призводить
до  вчинення  неповнолітніми  правопорушень.  У  2002  р.   судами
накладено   адміністративні  стягнення  за  ухилення  батьків  від
виховання неповнолітніх дітей на 12569 осіб,  що на 11,7%  більше,
ніж у попередньому році.  На 5667 осіб накладено штраф на загальну
суму 258 тис. 47 грн., але стягнуто всього 42 тис. 428 грн.

             16. Усунення причин та умов, що сприяли
                 вчиненню злочинів неповнолітніми

     За статистичними даними,  у 2002 р.  майже в усіх справах про
злочини неповнолітніх  слідчі  органів  МВС  вносили відповідно до
ст. 231 КПК ( 1002-05 ) подання про вжиття  заходів  для  усунення
причин та умов, що сприяли вчиненню злочинів. Так, за звітом форми
N 1 СЛ "Про роботу органів слідства та дізнання" (  v0167202-98  )
слідчі органів  МВС  надіслали  прокурору  для направлення до суду
17167 справ з обвинувальним висновком про злочини неповнолітніх. У
цих справах слідчими було внесено 17159 таких подань.

     Відповідно до ст. 232 КПК ( 1002-05 ) суд, за наявності на те
підстав,  виносить  окрему ухвалу (постанову),  якою звертає увагу
державних органів,  громадських організацій або посадових осіб  на
встановлені у справі факти порушення закону,  причини та умови, що
сприяли вчиненню злочину,  і вимагає вжиття  відповідних  заходів.
Окрему  ухвалу  (постанову) може бути винесено також при виявленні
судом порушень прав громадян та інших випадків, якщо суд визнає це
за  необхідне.  Не пізніше ніж у місячний строк за окремою ухвалою
(постановою) має бути вжито заходи і  про  результати  повідомлено
суд,  який  виніс  окрему  ухвалу  (постанову).  У  разі залишення
посадовою особою окремої  ухвали  (постанови)  без  розгляду,  суд
повинен  вжити  заходів,  передбачених  статтями  254-257  Кодексу
України про адміністративні правопорушення ( 80732-10  )  (далі  -
КпАП), і притягнути винного до відповідальності за ст. 185-6 цього
Кодексу ( 80731-10 ).

     У постанові Пленуму Верховного Суду від 26 червня 1981 р. N 5
( v0005700-81 ) міститься роз'яснення про те,  що суди зобов'язані
суворо виконувати   вимоги   статей   23  (  1001-05  ),  232  КПК
( 1002-05 )  (ретельно  виявляти  причини  та  умови,  що  сприяли
вчиненню злочинів неповнолітніми, гостріше реагувати на них шляхом
винесення окремих ухвал (постанов), домагаючись усунення виявлених
недоліків). У постанові також наголошено на необхідності підвищити
якість окремих ухвал (постанов).

     Однак дані  узагальнення  свідчать  про те,  що суди багатьох
областей дуже рідко виносять у порядку ст.  232 КПК  (  1002-05  )
окремі  ухвали  (постанови).  У  2002 р.  жодної окремої ухвали чи
постанови не винесли суди Волинської і Житомирської областей, хоча
було розглянуто  з  постановленням   вироку   відповідно   224   і
359 кримінальних   справ   про  злочини  неповнолітніх.  У  деяких
областях суди виносили окремі ухвали (постанови) лише в поодиноких
випадках. Так,  суди  Хмельницької  області  у 2002 р.  розглянули
267 справ з постановленням вироків щодо неповнолітніх, які вчинили
злочини.  Але  за  розглянутими справами винесено лише одну окрему
постанову. Рідко виносили окремі ухвали  чи  постанови  у  порядку
ст. 232    КПК    суди    Дніпропетровської,   Івано-Франківської,
Рівненської,  Сумської,  Харківської  та  інших   областей.   Слід
зазначити, що негативно на стан роботи судів щодо виявлення причин
та умов,  які сприяли вчиненню  неповнолітніми  злочинів,  впливає
відсутність відповідних показників у судовій статистиці. Виконання
суддями зазначених вимог закону контролюється не в усіх судах.

     Окремі постанови та ухвали суди виносили в основному з питань
про:  усунення  причин  та  умов,  що  сприяли  вчиненню  злочину;
порушення  норм  кримінально-процесуального закону при провадженні
досудового слідства та під час розгляду справи нижчестоячим судом;
усунення умов, що негативно впливали на виховання неповнолітнього;
порушення прав неповнолітнього обвинуваченого на захист.

     Так, Шепетівський  районний  суд   Хмельницької   області   у
кримінальній справі щодо неповнолітнього Г., 1985 року народження,
обвинуваченого за ч.1 ст.  125 КК ( 2341-14 ),  встановив,  що той
разом з  іншими  підлітками  1  жовтня   2001   р.   приблизно   о
13-й годині,  прогулюючи шкільні уроки,  після розпиття біля школи
спиртних напоїв, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, через
особисті  неприязні  взаємини  умисно  заподіяв неповнолітньому Я.
тілесні ушкодження.  Раніше Г.  також без причин пропускав шкільні
заняття,  пиячив, на подвір'ї школи неодноразово затівав конфлікти
з  учнями,  які  були  переведені  з   інших   шкіл,   але   через
безконтрольність  з  боку  дирекції школи щодо нього не було вжито
відповідних заходів впливу. З метою попередження умов, які сприяли
вчиненню   правопорушень  серед  учнів  школи,  суд  виніс  окрему
постанову на адресу Шепетівського  районного  відділу  освіти  для
відповідного реагування.

     За фактами    порушення    норм    кримінально-процесуального
законодавства  органами  досудового слідства під час розслідування
кримінальних справ суди також виносили окремі ухвали  (постанови).
Так,  із  цих підстав Апеляційний суд Черкаської області в окремій
ухвалі у   кримінальній   справі   за  обвинуваченням  П.  за  ч.1
ст. 286 КК ( 2341-14 ) (порушення правил безпеки дорожнього  руху)
зазначив,  що  з  метою приховати порушені строки слідства слідчий
неодноразово  за  надуманими  мотивами   виносив   постанови   про
зупинення   попереднього   слідства,   при   цьому   було  визнано
безпідставними посилання слідчого на положення  ч.3  ст.  206  КПК
( 1002-05  )  (через  невстановлення  особи,  яка вчинила злочин),
оскільки на момент порушення кримінальної справи були  відомі  всі
учасники  дорожньо-транспортної  пригоди.  Для реагування на грубі
порушення кримінально-процесуального закону під час  розслідування
зазначеної  кримінальної  справи  Апеляційний  суд надіслав ухвалу
керівництву УМВС у Черкаській області.

     У деяких  випадках  винесення  окремих  постанов  та ухвал не
завжди буває ефективним і сприяє досягненню мети.  Значна  частина
винесених судами окремих ухвал (постанов) має формальний характер,
не містить конкретизації явищ,  що призвели до  вчинення  злочину.
Крім  того,  в  окремій  ухвалі  бажано було б зазначати конкретні
пропозиції,  спрямовані  на  усунення  недоліків  і  упущень  щодо
виховання неповнолітніх.

     Так, Дебальцевський  районний суд Донецької області 16 квітня
2002 р.  виніс окрему постанову у  справі  за  обвинуваченням  З.,
засудженого  за крадіжку двигунів.  Окрему постанову направлено на
адресу міського голови у зв'язку з "байдужим  ставленням  до  долі
засудженого" з   боку   вчителів   середньої   школи   N   6    та
Дебальцевського  органу  внутрішніх справ у справах неповнолітніх,
через неправомірну поведінку неповнолітнього.  Постанова виявилася
формальною, відповіді на неї не надійшло.

     За недоліки при винесенні постанов (ухвал) слід  визнати:  не
досить  чітке викладення обставин справи,  з приводу яких винесено
окрему постанову (ухвалу);  посилання в постанові  на  факти,  які
належним чином не були перевірені судом; винесення постанови не на
адресу  тих  органів,   організацій   та   службових   осіб,   які
відповідають   за   встановлені   у   справі   порушення   закону;
ненаправлення взагалі винесених судами окремих постанов адресатам,
а  також  відсутність контролю з боку судів за виконанням постанов
про вжиття необхідних заходів для усунення  причин  та  умов,  які
призвели до вчинення злочину.

     Наприклад, Артемівський   міський  суд  Донецької  області  у
справі неповнолітніх Т. та З., які були засуджені 4 червня 2002 р.
за  крадіжку  кришок  каналізаційних  люків з території пансіонату
"Вогник",  встановив,  що  причинами  вчинення  ними  злочину  був
низький  рівень  виховної  роботи у школі-інтернаті,  де навчалися
засуджені,  слабка виховна робота  відділу  народної  освіти  щодо
підлітків  з  проблемних  родин.  У  постанові також було порушене
питання  про  неналежну  охорону   державного   майна   охоронцями
пансіонату  "Вогник".  Суд  звернувся до адміністрації пансіонату,
міського відділу освіти,  школи-інтернату про  вжиття  відповідних
заходів  реагування.  Але  відповіді  від  зазначених  установ  не
надійшло,  оскільки  окрема  постанова  суду  не  була   надіслана
адресатам.

     У деяких   випадках  суди  направляли  окремі  постанови  про
виявлені порушення закону під час розслідування кримінальних справ
на розгляд тих службових осіб, які їх допустили, а тому отримували
відписки.  Так,  Сніжнянський  міський   суд   Донецької   області
неодноразово    виявляв   факти   фальсифікації   при   підготовці
процесуальних  документів  з  боку  працівників  міського  відділу
внутрішніх  справ,  але  суд реагував лише окремими постановами на
адресу начальника цього міського  відділу  міліції,  які  не  дали
жодних результатів.  Зокрема,  при розгляді кримінальної справи за
звинуваченням Х.  за ч.1 ст.  190,  ч.3 ст.  185,  ч.3 ст.  357 КК
( 2341-14 ) Сніжнянський міський суд виявив істотні порушення норм
КПК,  несвоєчасне  реєстрування  злочинів,  приховування первинних
матеріалів  огляду  місця  пригоди,  про   що   було   повідомлено
начальника Сніжнянського міського відділу міліції УМВС у Донецькій
області.  Надійшла його відповідь про те,  що  під  час  службової
перевірки зазначені факти не підтвердилися.  Суд не відреагував на
таку відписку,  хоча повинен був  направити  відповідні  матеріали
прокуророві  для  перевірки і вжиття заходів для усунення порушень
законності під час проведення дізнання та досудового слідства  або
довести до відома про наявні порушення законності УМВС у Донецькій
області.

     Судам необхідно  забезпечити  суворий  контроль за виконанням
окремих  ухвал  (постанов)  про  вжиття  необхідних  заходів  щодо
усунення виявлених у кримінальних справах порушень закону,  причин
та умов,  що сприяли  вчиненню  злочинів.  За  даними  апеляційних
судів,  у багатьох місцевих судах такої системи належного контролю
ще не налагоджено.  Суди також повинні мати на увазі,  що  в  разі
залишення службовою особою без розгляду окремої ухвали (постанови)
або невжиття заходів для усунення зазначених у ній порушень закону
слід  вирішувати  питання про притягнення такої службової особи до
відповідальності за ст. 185-6 КпАП ( 80731-10 ).

              17. Запровадження спеціалізації суддів
                 з розгляду справ щодо злочинів,
                     вчинених неповнолітніми

     Причинами порушення вимог закону під  час  провадження  справ
щодо неповнолітніх є недосвідченість слідчих і суддів (деякі з них
досконально  не  володіють  специфікою  розслідування  і  розгляду
кримінальних   справ  цієї  категорії),  їхня  перевантаженість  в
роботі, тяжіння до спрощення процесу та нехтування вимогами закону
щодо  забезпечення  підвищеної правової захищеності неповнолітніх.
Тому важливо запровадити спеціалізацію суддів щодо розгляду  справ
про злочини,  вчинені  неповнолітніми.  У  "Пекінських   правилах"
( 995_211  ) (пр.  22.2) міститься рекомендація підбирати персонал
органів правосуддя з врахуванням різних  категорій  неповнолітніх,
які вступають у контакт із системою правосуддя,  а також докладати
зусиль  для  забезпечення  справедливого  представництва  жінок  і
національних меншин в органах правосуддя у справах неповнолітніх.

     Статтею 6  Закону  від  24  січня  1995  р.  (   20/95-ВР   )
передбачено,   що   справи  неповнолітніх,  які  вчинили  злочини,
розглядаються в судах спеціально уповноваженими для цього  суддями
(складом   суддів)   за   участю  представників  служб  у  справах
неповнолітніх.  Йдеться про те,  що у зазначених суддів  є  певний
досвід роботи, вони постійно підвищують свій професійний рівень не
лише з питань права,  а також педагогіки та психології. Але судова
практика  свідчить,  що  не  завжди  є  можливість  забезпечити  в
конкретному суді необхідну кількість суддів, які можуть залучатися
до розгляду справ про злочини неповнолітніх.  Усунути цей недолік,
що  негативно  впливає  на  якість  розгляду  справ  про   злочини
неповнолітніх,  можна  шляхом створення спеціалізованих судів щодо
неповнолітніх.  До створення таких  судів  доцільно  рекомендувати
головам  місцевих  та  апеляційних  судів видати накази,  згідно з
якими  судді,  які  мають  досвід  роботи  не   менше   3   років,
спеціалізувались  би  на  розгляді  кримінальних  справ зазначеної
категорії.

     Необхідною є також спеціалізація слідчих  органів  внутрішніх
справ,  на  яких  відповідно до ст.  112 КПК ( 1002-05 ) покладено
обов'язок  здійснювати  провадження  досудового  слідства  в  усіх
справах  про злочини неповнолітніх.  Слідчим цих органів необхідно
дотримуватися вимог закону щодо забезпечення  неповнолітнім  права
на  захист,  позбутися  практики  допиту як свідків неповнолітніх,
стосовно яких провадиться досудове слідство.

     Розслідування та розгляд справ щодо неповнолітніх осіб  мають
здійснювати  найбільш  кваліфіковані та досвідчені слідчі і судді.
Уся діяльність органів досудового слідства і суду з  розслідування
та  розгляду справи неповнолітнього повинна мати виховне запобіжне
значення.

                                *

     Мета узагальнення з  вищезазначеної  проблеми  -  дослідження
щодо  застосування судами чинного законодавства,  яким передбачена
відповідальність неповнолітніх за вчинені злочини,  виявлення  при
цьому  складних  питань  у судовій практиці та з'ясування можливих
шляхів для їх вирішення.

     В узагальненні звернено увагу на те,  що вперше неповнолітній
стикається  із  законом  при  спілкуванні з представниками органів
внутрішніх справ,  і тому на них покладається  важливий  обов'язок
продемонструвати,  що  держава  охороняє права та законні інтереси
фізичних та юридичних осіб і що кожний,  хто вчинив  злочин,  буде
притягнутий   до   відповідальності  і  нестиме  тягар  покарання.
Водночас представники органів дізнання і досудового слідства мають
переконливо довести неповнолітньому,  який оступився, що держава в
особі представника правоохоронних  органів  та  судді  зацікавлена
насамперед  у тому,  щоб він став на шлях виправлення,  що держава
поважає  його  права  і  забезпечує  їх,  щоб  неповнолітня  особа
отримала   переконливий   виховний   потенціал,  який  би  дав  їй
можливість  усвідомити,  що  вона  має  жити  за  правилами,   які
встановлені  суспільством,  критично  поставитися  до  своїх дій і
стати на шлях виправлення.

 Управління узагальнення судової
 практики та аналітичної роботи
 з питань застосування законодавства
 Верховного Суду України

Подготовлено Адвокатским Бюро http://www.advokat.net.ua

Рассылка выходит один раз в неделю.
Всего Вам хорошего